Читати книгу - "Зібрання творів у семи томах. Том 7. Історична проза, статті, матеріали, Микола Васильович Гоголь"

Вони зайшли у вузький і темний коридор, який знов привів їх до такої ж просторої зали з крихітними віконцями вгорі.

— Хто йде?! — пролунало кілька голосів, і Тарас побачив чимало озброєних людей. — Нам не дозволено нікого пускати.

— Це ми! — кричав Янкель. — Їй-богу, ми, ясновельможне панство!

Та ніхто не хотів і слухати. На щастя, в цей час підійшов якийсь товстун, котрий, видно з усього, був тут начальником, бо лаявся дужче за всіх.

— Пане, це ж ми! Ви вже знаєте нас, і пан граф віддячить іще.

— Пропустіть, сто дяблів чортовій матці! І більше нікого не впускайте. Та дивіться, щоб шабель ніхто не знімав і не псяючився на підлозі!

Далі Бульба з Янкелем уже не чули тих красномовних наказів.

— Це ми, це я, це свої! — повторював Янкель кожному зустрічному.

— А що, тепер можна? — запитав він в одного вартового, коли вони нарешті дійшли до кінця коридору.

— Можна, тільки не знаю, чи пропустять вас у саму в’язницю. Зараз немає Яна, його заступив інший, — відповів вартовий.

— Ай, ай! — тихо забідкався жид. — Це погано, ласкавий пане!

— Веди! — грізно сказав Тарас. Жид послухався.

Біля дверей підземелля, що сходилися вгорі гострим кутом, стояв гайдук із вусами на три яруси. Верхній ярус був закручений назад, другий прямо вперед, а третій донизу, від чого гайдук був дуже схожий на кота.

Жид зігнувся у три погибелі і майже боком підступився до нього.

— Ваша ясновельможносте! Ясновельможний пане!

— Це ти, жиде, до мене звертаєшся?

— До вас, ясновельможний, пане.

— Гм… а я простий гайдук! — сказав триярусний вусань, і його очі повеселішали.

— А я, їй-богу, подумав, що це сам воєвода. Ай-ай-ай!.. — жид покрутив головою і розчепірив пальці. — Ай, який пишний із себе! Їй-богу, полковник! Ну геть тобі полковник! От ще б тільки на ніготь додати — і готовий полковник! Пана треба посадити на жеребця, такого прудкого, як муха, та й нехай муштрує полки!

Гайдук поправив нижній ярус вусів, і його очі стали зовсім веселими.

— Що за народ ці військові! — співав своєї жид. — Ох, вей мір! Що за милий народ! Поворозочки, бляшечки… блищать, як сонце. А дівки як тільки забачать військових… ай-ай! — Жид знов похитав головою.

Гайдук підкрутив верхні вуса і процідив крізь зуби щось схоже на коняче іржання.

— Прошу пана зробити послугу! — сказав жид. — Ось князь приїхав із чужого краю, хоче подивитися на козаків. Він ще зроду не бачив, що воно за народ такий, ті козаки.

Поява іноземних графів та баронів для Польщі не була дивиною: їх часто заманювала сюди цікавість поглянути на цей майже напівазійський куточок Європи (Московію та Україну вони взагалі мали за Азію); тому гайдук низенько вклонився і вирішив, що буде пристойно, коли він додасть кілька слів і від себе.

— Я не знаю, ваша ясновельможносте, — сказав він, — навіщо вам на них дивитися. Це собаки, а не люди. І віра у них така, що її ніхто не шанує.

— Брешеш ти, сучий сину! — не стримався Бульба. — Сам ти собака! Як ти посмів сказати, що нашої віри не шанують! Це вашої єретичної віри не шанують!

— Еге-ге! — сказав гайдук. — А я знаю, друже, хто ти такий: ти сам із тих, що сидять тут у мене! Стривай же, я гукну сюди наших!

Тарас зрозумів свою необачність, проте впертість і злість не давали йому й подумати, як би викрутитися з такого становища. На щастя, Янкель і тут не забарився встромити носа.

— Ясновельможний пане! Де таке бачено, щоб граф та був козаком? А якби він був козаком, то де б роздобув такий одяг і таку графську зовнішність?

— Розкажи це самому собі! — і гайдук уже роззявив свого широкого рота, щоб закричати.

— Ваша королівська величносте! Мовчіть! Мовчіть, ради Бога! — заблагав Янкель. — Мовчіть, ми вам за це так заплатимо, що нікому й не снилося. Ми дамо вам два золотих червінці.

— Еге, два червінці! Два червінці для мене ніщо. Я перукареві даю два червінці за те, щоб він мені тільки півбороди виголив. Жени сто червоних, жиде! — гайдук підкрутив верхні вуса. — А як не даси, то зараз кричатиму!

— І чого ж так багато? — скрушно спитав сполотнілий жид, розв’язуючи свого шкіряного мішечка. Однак він тішився бодай тим, що в його гаманці не було більше і що гайдук не вмів лічити далі як до ста.

— Пане! Пане, боржій ходімо звідси! — сказав Янкель Бульбі, побачивши, як гайдук перебирає на долоні гроші, шкодуючи, що не заправив більше. — Бачте, який тут недобрий народ!

— Що ж ти, чортів гайдуче, — сказав Бульба, — гроші взяв, а показати й не думаєш? Ні, ти мусиш показати. Якщо вже гроші отримав, то не маєш права відмовити.

— Ідіть, ідіть геть до дідька! А то я зараз же дам знати, і вас тут… Вимітайтеся, кажу вам, та швидше!

— Пане, пане! Ходімо, їй-богу, ходімо! Цур їм! Хай їм присниться таке, що тільки плюватися! — благав бідолашний Янкель.

Бульба, понуривши голову, спроквола повернувся й пішов назад, не слухаючи докорів Янкеля, якого доймала гризота за даремно витраченими червінцями.

— Навіщо було огризатися? Хай би, собака, лаявся! То вже такий народ, що не може не лаятися! Ох, вей мір, яке щастя Бог посилає людям! Сто червінців тільки за те, що вигнав нас! А нашому братові і пейси обскубуть, і з пики зроблять таке, що глянути страшно, а ніхто не дасть сто червінців. О, Боже мій милосердний!

Та невдача ця куди більше приголомшила Бульбу. Вона просто палахкотіла в його очах.

— Ходімо! — твердо сказав він, ніби отямився. — Ходімо на майдан! Я хочу подивитися, як його мордуватимуть.

— Ой, пане, навіщо туди йти? Цим уже не зарадиш.

— Ходімо! — наполіг на своєму Бульба, і жид, як нянька, зітхаючи, поплентав услід за ним.

Майдан, де мали стратити козаків, знайти було неважко: народ сунув туди з усіх усюд. За тих суворих часів це було одне з найцікавіших видовищ не тільки для простого люду, але й для шляхти. Багато набожних бабусь, найполохливіших