Читати книгу - "Посуха"

Барб подивилася на нього.

— Дівчина була така нещасна, що втопилася, Джері, — сказала вона, з керамічним гуркотом збираючи порожні горнятка. — До біса і бізнес, і пиво. Нам треба було втрутитися… Чекаю на вас у хаті. Коли закінчите, там ще повно справ.

Розвернувшись, вона рушила в будинок, дорогою витираючи обличчя рукавом.

— Її правда, — мовив Джері, проводжаючи її очима. — Хай що там сталося, а Еллі заслуговувала на кращу долю.

Коли він обернувся до Фока, з його очей зник усілякий вираз. Так наче за останні два тижні згорів увесь запас почуттів, вділених йому на все життя.

— Дякую, що затримався. Ми чули, ти розпитував про Люка.

— Тільки почав.

— Можна запитати, що ти думаєш? Це Люк убив Карен і Біллі?

— Я думаю, — мовив Фок обережно, — є вірогідність, що це не він.

— Господи, ти впевнений?

— Ні. Я сказав: є вірогідність.

— Але ти таки вважаєш, що тут може бути замішаний хтось інший.

— Можливо — так.

— А це пов’язано з тим, що трапилося з Еллі?

— Чесно, я не знаю, Джері.

— Але це можливо?

— Можливо.

Тиша.

— Господи! Слухай, я мав ще на початку дещо тобі розповісти.

Джері Гедлеру було жарко, але він не переймався. Насвистуючи собі під ніс, він ритмічно поплескував по керму. Їхав порожньою дорогою, а вечірнє сонце гріло крізь шибку йому передпліччя. Цього року випав справжній дощ, і на лани приємно було поглянути.

Джері зиркнув на пляшечку ігристого вина, яке лежало на пасажирському сидінні. Він заскочив у місто дещо купити і спонтанно зайшов у винарню. Джері віз пляшку додому, сподіваючись здивувати Барб, яка — він мав надію — зараз робить свою п’ятничну запіканку з ягнятини. Джері ввімкнув радіо. Пісні він не впізнав, але йому подобався її джазовий ритм. Киваючи головою в такт, він натиснув на гальмо, бо попереду показалося перехрестя.

— Я знав, що ви з Люком брехали щодо алібі на день смерті Еллі Дікон, — промовив Джері так тихо, що Фок ледве розчув. — Проблема в тому, що про це знав, я думаю, ще хтось.

До перехрестя лишалося ще зо двадцять метрів, коли напереріз проїхала знайома фігура на велосипеді. Похиливши голову, син люто крутив педалі. З такої відстані Люкова чуприна блищала у вечірньому сонці, зализана назад. Дуже не схоже на його звичайну вільну зачіску, відзначив Джері мимоволі. Йому не личить.

Дюк пролетів перехрестя, навіть не глянувши ні праворуч, ні ліворуч. Джері тьхукнув собі під ніс. Доведеться сказати синові кілька слів. Це правда, дорога переважно вільна, але це не гарантує безпеку автоматично. Якщо Дюк так поводитиметься, то може загинути.

— Він їхав з півдня, від річки. І близько не з тих полів, де ви начебто були, хлопці. Тебе з ним не було. І він не мав рушниці.

— На півдні не тільки річка, — мовив Фок. — По-перше, там є ферми. По-друге, велосипедна доріжка.

— Люк не кататися їздив, — похитав Джері головою. — Він був у тій сірій сорочці, яку обожнював у той період. Знаєш, в отій жахливій блискучій сорочці, яку приберігав для особливої нагоди. У мене склалося враження, що того вечора він причепурився. Наче готувався до побачення абощо. Чуприну зализав. Тоді я сказав собі, що він експериментує зі стилем, — мовив Джері, на довгу мить затуливши долонею очі. — Але я завжди знав, що в нього просто було мокре волосся.

Заки Джері під’їхав, Люк уже був далеченько за перехрестям. Немов на підтвердження власного застереження, Джері повністю зупинив машину і поглянув у обидва боки. Праворуч зменшувалася темна синова фігурка. Ліворуч дорогу видно було тільки до повороту. Все чисто. Джері натиснув на газ і виїхав на перехрестя. Перетнувши його, він зиркнув у дзеркальце заднього огляду.

Віддзеркалення мигнуло й менш як за секунду зникло. Джері заледве встиг побачити білий пікап, який пролітав перехрестя. З лівого боку. Їхав у той самий бік, що і син.

Довгу хвилю Фок мовчав.

— Ви не бачили, хто був за кермом? — запитав він нарешті, пильно спостерігаючи за Джері.

— Ні. Я не помітив. Глянув не дуже уважно, та й машина промчала так швидко, що я не встиг роздивитися. Але хай хто це був, а Люка він точно бачив, — озвався Джері, не зустрічаючись очима з Фоком. — Тіло дівчини витягнули з води за три дні по тому, і то був найгірший день мого життя… Ну, — він дивно реготнув, — донедавна. Її світлина була всюди, пам’ятаєш?

Фок кивнув. Здавалося, що піксельне фото Еллі дивилося порожніми очима зі сторінок газет багато днів поспіль. Деякі крамниці зробили з нього плакати, щоб зібрати гроші на похорон.

— Двадцять років я жив у страху, що той водій вирішить нагадати про себе. Постукає у двері поліційної дільниці та скаже, що бачив Люка того дня, — мовив Джері.

— А може, він його й не бачив.

— Може… — Джері дивився на синів будинок. — А може, зрештою таки вирішив постукати, тільки не у двері дільниці.

Розділ дев'ятнадцятий

Фок сидів на узбіччі в машині, міркуючи над тим, що сказав Джері. В Ківарі білих пікапів — хоч греблю гати, і тоді, і тепер. Можливо, це нічого не означає. Якщо хтось того дня бачив, як Люк їде від річки, подумав Фок, чому він не зізнався ще тоді? Кому було вигідно зберігати таємницю двадцять років?

Одна думка не давала йому спокою, як сверблячка. Якщо водій пікапа бачив Люка, може, Люк також бачив водія? А що як… думка не відступала, вимагаючи уваги… а що як усе було навпаки? Може, це Люк зберігав чиюсь таємницю. Може, з якоїсь причини Люк вирішив, що з нього досить.

Невидющим поглядом задивившись на безрадісний пейзаж, Фок прокручував цю думку в голові. Врешті-решт він, зітхнувши, витягнув телефон. Коли Рако відповів, на тому кінці почулося шурхотіння паперів.

— Ви у дільниці? — запитав Фок. Надворі стояла чарівна неділя. Цікаво, що про це думає дружина Рако.

— Ага, — зітхнули у відповідь. — Передивляюся справу Гедлерів. Не знаю, чи воно щось дасть. А ви?

Фок переказав йому розповідь Джері.

— Ясно, — видихнув Рако. — І що ви думаєте?

— Не знаю. Це може щось означати. А може й нічого. Ви ще трохи побудете в себе?

— На жаль, я тут побуду