Читати книгу - "Джералдова гра, Стівен Кінг"

Зненацька заговорила Господинька Берлінґейм, і хоча говорила вона боязко, у голосі не вчувалося істерики, принаймні поки що. Дивно, але це Рут переживала найбільший жах від думки про те, що Джессі може бути в кімнаті не сама, і це Рут радше нерозбірливо бурмотіла, ніж говорила.

«Якщо воно несправжнє, — сказала Господинька, — чому собака втік? Не думаю, що він би вибіг, якби не мав на те серйозної причини, а ви?»

Проте Джессі розуміла, що Господинька все одно вельми налякана й прагне підшукати якесь пояснення втечі пса, яке б не передбачало постаті в кутку, яку бачить чи думає, що бачить, Джессі. Господинька благала, щоб Джессі сказала, мовляв, її перше припущення, ніби собака втік просто тому, що йому неприємно бути в приміщенні, набагато ймовірніше. Або, можливо, він пішов через найстарішу причину з можливих: зачув іншого пса, цього разу суку з тічкою. Цілком можливо навіть, що собаку злякав якийсь звук — скажімо, удар гілки об вікно нагорі. Цей варіант подобався їй найбільше, бо вказував на якусь грубу справедливість: собаку злякав уявний зловмисник, і гавкотом тварина намагається відігнати цього вигаданого гостя геть від своєї відлюдної вечері.

«Так, скажи хоч щось із того, — раптом замолила її Господинька, — і навіть якщо сама в це не віриш, переконай мене».

Але Джессі не думала, що здатна на таке, і причина стояла в кутку біля комода. Хтось там таки був. Це не галюцинація, не дія вітру, тіней та уяви, не посмак сну, короткочасний фантом, що промайнув на сприйняттєвій нічийній території між сном і пробудженням. Це

(монстр це монстр бабай що прийшов мене з’їсти)

чоловік, не монстр, але чоловік нерухомо стоїть там і спостерігає за нею, і будинок скрипить від вітру, і тіні танцюють на його дивному напівзатьмареному обличчі.

Цього разу думка — «Монстр! Бабай!» — виринула з нижніх рівнів розуму на освітленішу територію свідомості. Джессі знову відкинула її, але все одно відчувала, що страх не відступив. Створіння в дальньому кутку кімнати, може, і є чоловіком, та навіть якщо так, Джессі дедалі більше впевнювалася, що з його обличчям щось дуже неправильно. Якби ж вона могла детальніше його розгледіти!

«Краще тобі цього не бачити», — шепотом порадив їй зловісний голос НЛО.

«Але мені треба заговорити до цього створіння — налагодити контакт», — подумала Джессі й одразу відповіла собі нервовим сварливим голосом, в якому наче змішалися Рут і Господинька: «Не думай про нього як про “створіння”, Джессі. Я гадаю, це таки чоловік. Думай про нього як про чоловіка, що, можливо, загубився в лісі, можливо, наляканий не менше за тебе».

Мабуть, добра порада, але Джессі зрозуміла, що не може вважати постать у кутку чоловіком, так само як не може вважати чоловіком отого приблудного пса. Так само вона не вважала, що створіння в тінях загублене чи налякане. Насправді з кутка вона відчувала приплив довгих, повільних хвиль злоби.

«Це дурниці! Заговори з ним, Джессі! Заговори з цим чоловіком!»

Вона спробувала прокашлятися й виявила, що кашляти просто нема чим: горло сухе, як пустеля, і гладеньке, наче мильний камінь. Тепер вона відчувала, як у грудях б’ється серце, дуже дрібно, дуже швидко й дуже нерівно.

Знову подув вітер. Тіні забігали чорно-білими візерунками по стінах і стелі, від чого Джессі почувалася так, наче її замкнули в калейдоскопі для дальтоніків. На мить здалося, що вона побачила під тими чорними нерухомими очима ніс — тонкий, довгий і блідий.

— Хто…

Спочатку вона спромоглася лише на настільки тихенький шепіт, що його не вдалося б почути навіть на іншому кінці ліжка, не кажучи вже про кінець кімнати. Джессі спинилася, облизала губи, спробувала знову. Вона відзначила, що долоні в неї болісно зімкнуті в тугі м’ячики, тож змусила пальці розімкнутися.

— Хто ви? — все одно пошепки, але трішки краще, ніж перед тим.

Постать не відповіла, лише стояла, а її тонкі бліді руки звисали до колін, і Джессі подумала: «До колін? Колін? Це неможливо, Джесс. Коли людина опускає руки по боках, вони закінчуються на середині стегон».

Відповіла Рут, таким притишеним і зляканим голосом, що Джессі заледве впізнала: «Руки в нормальної людини закінчуються на середині стегон, ти мала на увазі? А не думаєш, що нормальна людина не стала б залазити у чужий будинок посеред ночі, а виявивши, що господиня дому прикута до ліжка, просто стояти в кутку й дивитися? Просто стояти, лише це — і більш нічого?»

Тоді створіння поворухнуло ногою… або, може, це знову були відволікальні рухи тіней, які цього разу підхопив нижній квадрант зору. Комбінація тіней, місячного сяйва й вітру надавала цій мізансцені жахливої неоднозначності, і Джессі знову почала сумніватися в реальності гостя. Їй спала на думку ймовірність, що вона досі спить, що її сон про Віллів день народження просто повернув у якомусь новому напрямку… але по-справжньому в це не вірила. Вона не спить, це очевидно.

Неважливо, чи ворухнулася нога (і чи взагалі була там якась нога), погляд Джессі миттю кинувся вниз. Їй здалося, що у створіння між ногами лежить якийсь чорний предмет. Неможливо було роздивитися, що це, оскільки тінь від комода перетворювала ту територію на найтемнішу частину кімнати, але раптом пам’ять повернула Джессі на кілька годин назад, коли вона намагалася переконати Джералда в тому, що дійсно не жартує. Єдиними звуками тоді були вітер, грюкання дверей, гавкіт собаки, гагара і…

Річ на підлозі між ногами гостя — це бензопила.

Джессі вмить стала в цьому впевнена. Її гість уже користувався нею, але не для того, щоб різати дрова. Він різав нею людей, а собака втік із будинку, бо зачув наближення цього безумця, який прийшов з озера, розмахуючи скривавленим «штілем» у вдягненій в рукавицю руці…

«Досить! — люто скрикнула Господинька. — Негайно припини ці дурниці й візьми себе в руки!»

Але Джессі зрозуміла, що не може припинити, оскільки це не сон, а також тому, що дедалі більше переконувалася: мовчазна, як Франкенштейнів монстр перед ударами блискавки, постать у кутку — реальна. Та навіть якщо так, те створіння не провело цілий день, бензопилою нарізаючи людей на стейки. Звісно ж, це всього-­на-всього натхнена фільмами варіація простих і страшних оповідок з літнього табору, які здаються такими смішними, коли ви сидите навколо ватри — смажите маршмелоу з іншими дівчатами, — і такими жахливими потім, коли ловите дрижаки в спальному мішку й вірите, що кожна зламана гілка провіщає наближення Чоловіка з Лейкв’ю — легендарного попаяного, що пережив Корейську війну.

Створіння в кутку — не Чоловік із Лейкв’ю, не вбивця з бензопилою. Але на підлозі таки щось було (принаймні вона була дуже в цьому впевнена), і Джессі припускала, що, можливо, це й бензопила, проте це також може бути й валіза… рюкзак… комівояжерський чемодан зі зраз­ками товарів…

«Або моя уява».

Так. Хоча Джессі й дивилася прямо на той предмет, чим би він не був, вона знала, що варіант гри уяви відкидати не можна. Проте якимсь збоченим чином це лише підсилювало ідею того, що саме створіння реальне, і ставало дедалі важче ігнорувати злобу, яка постійним тихим гарчанням виповзала з плетива чорних тіней