Читати книгу - "Переваги поразок, Шарль Пепен"

Те, що спостерігається на рівні виду, також виявляється й на індивідуальному рівні: що частіше ми провалюватимемося, то більше вивчатимемо та відкриватимемо. Оскільки наші природні інстинкти недосить сильні, щоб контролювати нашу поведінку, ми вчимося міркувати, вдосконалюємо вміння, розвиваємося. Різні дії можуть бути складніші для людських дітей, аніж для дитинчат звірів, але такі труднощі й роблять нас кращими за них. Ми меншою мірою визначаємося природою і зустрічаємо більше перешкод, але, долаючи їх, отримуємо більше.

Порівняймо немовля та лоша на наступний день після їхнього народження. Новонароджене дитя не може ні говорити, ні ходити. Перед тим як зробити перший крок, дитина падає близько двох тисяч разів — дві тисячі поразок перед першим успіхом.

Лоша не долає такого важкого шляху. Щойно покинувши утробу матері, воно зводиться на ноги, випрямляється й за кілька хвилин починає ходити. Етологи кажуть, що це є доказом того, що лоша народилося своєчасно, природа завершила свою роботу. Тепер йому треба лише йти за інстинктом.

Новонароджене немовля, навпаки, прийшло у світ зарано, воно не пристосоване. Проте мусить компенсувати цей ґандж. Така ідея не є новою: античні філософи вже заявляли про те, що природа знехтувала людиною. А в культурі вони бачили наслідок нехтування. Ця гіпотеза простежується в усій історії філософії. «Словом, усі звірі є пристосованими й досконалими, і тільки людина ніби ескіз… Природа завершила всю свою працю, але вона покинула людину, лишивши її саму собі», — підсумовує Фіхте 1796 року.

Занедбаній і недосконалій дитині доведеться вчитися на своїх невдачах, щоб розвиватися. Ба більше: вона вчитиметься на помилках своїх предків, що є характерним для цивілізації. За три місяці після народження немовля почне неймовірну подорож. Але не лоша. Дитині треба буде 10—15 місяців, щоб навчитися ходити, але вона також може навчитися кермувати автівкою чи літаком.

Руссо бачить у «здатності до вдосконалення» суто людську особливість: людина вільна від покірності інстинктам, вона може постійно вдосконалювати себе, виправляючи свої помилки. Здатність до вдосконалення, пише він, — «це властивість, яка за допомогою обставин розвиває і всі інші властивості, і вона існує в нас як в індивідах, а тим часом тварина і її вид залишаються на тисячі літ такими, якими вони були в перші роки свого життя».

Вміти жити для людей як тварин, що ними ми є, — це вміти помилятись, робити з наших помилок і помилок нашого виду щось нове. Звичайно, тварини також інколи вчаться на помилках. Дикий тхір розуміє, коли треба зловити пацюка, щоб той не встиг укусити. Лисиця знає, яких ягід слід уникати, щоб не отруїтись. Одначе ці знання мінімальні проти тих, що закладені в їхніх інстинктах. І головне: вони не можуть передати свій досвід майбутнім поколінням.

На початку ХХ століття гіпотеза «недосконалої» при народженні людини знайшла своє перше наукове підтвердження. Голландський біолог Луї Болк 1926 року характеризував людський вид за його передчасністю, яку він окреслив терміном «неотенія». У подальших дослідах, порівнюючи ембріональний розвиток людини і приматів (шимпанзе, горили, орангутана), зоологи визначили, що вагітність у людини має тривати 21 місяць, а не дев’ять. Зі свого боку, ембріологи дійшли висновку, що для повного формування клітин людського плоду потрібні 18 місяців. Таким чином, плоду бракує від 9 до 13 місяців вагітності, щоб дозріти, та цю помилку природи вже не можна виправити.

Це добре, бо ми надто рано приходимо у світ і нам випадає навчатися навпомацки, вчитися на наших невдачах.

Ба більше: ми не просто звірі, що помиляються та вчаться на своїх помилках і помилках наших побратимів. Ми недосконалі звірі, народжені зарано, неідеальні. Утім, ця помилка природи є потужною іскрою, рушійною силою нашого прогресу.

Фройд, наприклад, бачить у передчасному народженні — мабуть, тому що людина розвивається, — джерело нашої здатності стати істотами, наділеними мораллю. «Початкове безсилля людини стає головним джерелом усіх моральних мотивів», — пояснює вчений в одному з перших своїх текстів «Вступ до психології». Як не відчувати відповідальності за вразливе немовля? Як не піддаватись обов’язку захищати його? Ми звертаємося до моралі, щоб урівноважити цю помилку природи. З тієї самої причини ми і стаємо соціальними істотами: щоб компенсувати залежність від немовляти. Важливість людських стосунків та родини може бути спричинена дитячою розгубленістю через раннє народження.

Помилка природи також формує нашу велич. Людина стала людиною тоді, коли відмовилася лишити помирати слабкого, коли зупинилася доглянути старого. Вона стала людиною, відмовившись від законів еволюції: у нашій цивілізації слабкі мають право на виживання.

Кожне з нас у дитинстві повторює те, що відбувалося в еволюційній історії нашого виду: ми ростемо, відмовляючись від природної агресії. Ще замолоду ми усвідомлюємо основні заборони нашої цивілізації: ми не дозволяємо собі реалізувати свої найбільш асоціальні, агресивні чи сексуальні імпульси. Фройд називає цей процес «витісненням». Воно допомагає нам виховувати себе, перетворювати нашу природну агресію на енергію — «лібідо», — яке скеровуємо в інше річище: на роботу, навчання, творчість. Ми наділяємо цю енергію іншою формою, втілюємо її в межах, дозволених нашою культурою. Ми її, якщо вживати терміни Фройда, «сублімуємо». І справді добре, що наші природні пориви не можуть досягти своєї мети: так ми стаємо творчими, цивілізованими, гуманними.

Будучи недосконалими звірями, ми здатні на сублімацію.