Читати книгу - "Правда про Росію, Астольф де Кюстін"

називає «негативного упривілейовання») класів, станів та каст, приводить їх до однобічних вірувань чи уявлень про відкуплення чи про згідне із справедливістю майбутнє вивищення — може знайти застосування також до цього народу. Здається, що саме цей випадок стосувався та й ще стосується москалів. У крайнім випадку надія принижених («останніх», що прагнуть стати «першими») на їхнє майбутнє вивищення сягає так далеко, що вона задовольняється лише пануючим над іншими народами становищем, лише «першим місцем у світі», лише всесвітньою духовною та політичною вождівською, навертаючою та відкуплюючою роллю.

Є безперечним, що віра в майбутнє, тут описаного типу та її мотивації, надає опанованому Нею народові нечувану внутрішню силу напруження та зовнішню силу удару, яка може бути звернена проти справжніх або уявних противників виконання його претензій на вождівство, на «навертання» та на «спасіння» («асвабаждєніє»). З другого боку історичний досвід учить нас, що неконтрольована самодержавна насильницька влада над політично, економічно та духовно позбавленим прав, соціально зрівняним та в усіх своїх життєвих висловах «веденим» народом може надзвичайно легко стати засобом до безмежного загарбницького імпульсу й жадоби до здобувань, і то тим більше, чим опановані підвладні народні маси є менше зрізничковані, ієрархічно розчленовані та поділені на автономні чи між собою конкуруючі підгрупи, чим більше самовлада переходить на особисто-благодатне угрунтування легітимности претензій на володарність, віддалюючись від типу легалістичних чи традиціоналістичних угруповань легітимности. Так само експансія певних старосхідних великодержав та монгольських загарбницьких держав, як нечисленних справжніх появ цього роду в європейській історії, здається, стверджують цей здогад. Одне є певне: там, де цей тип сполучується з жевріючим в опанованім народі чи навіть із збудженими його провідною інтелектуальною верствою та до найвищого напняття розвиненими тенденціями до претензій на «навертання», вождівство та рятування інших націй, там дух агресії й охоти до експансії може досягти такої сили, якої досі світ ще не бачив. Зокрема тоді, коли самовладне панування гвалтовно підвищує у позбавленім прав народі прагнення до завершення його всесвітньої вождівської місії тим, що вона його безнастанно знову навчає, що лише — через насильницькі напади на довколишні народи — наступить завершення його всесвітньої місії, яка забезпечить йому одному повну нагород за його дотеперішні зусилля, муки та недостатки, та принесе «повні жнива» для його вже «здійсненого» ідеального життєвого ладу.

З одним лише переліком переваг своєї власної господарської системи, з одними своїми ще такими потужними планами фінансового планування для поновного пожвавлення чи збереження свого життя та із затриманням коректних дипломатичних стосунків і манір і т. д., Захід не в стані поважно протиставитись Сходові. Найперше західній світ, що хоче політично протиставитись Сходові, може зробити лише одне, однаково, чи в остаточному висліді буде мати через це успіх чи ні, а саме: пригадати собі (щоб висловлюватись за Чаадаєвим) свою власну справжню та історичну ідею особливого роду, перейнятися нею з цілковитою поважністю (а не лише базікати про неї), віддати себе їй, їй вірно служити та прагнути її здійснити.

Без такої ідеї, яких би особливих досягнень Захід не посідав (зокрема в технічно-індустріальній ділянці), він не вив’яжеться із своїх завдань та не буде в стані встояти на цій землі, як окрема рівнорядна сила.

Якщо західній світ не спроможеться знову здобутися на власну історичну ідею, треба зобов’язати приналежні до нього суспільства до цих ідей, щоб їх об’єднати, або коли ці ідеї є вже навіть мертві, тоді навряд, чи він зможе на довший час затримати йому ще історією призначене місце.»

Наведені та переказані тут зауваження цього швейцарського вченого-дослідника свідчать про велику та гостру актуальність, більше того — про невигаслу досі життєвість та пекучу актуальність московських спостережень де Кюстіна з давно-минулого 1839-го року. Крім того вони ще раз активізують та підносять велику життєву важливість (бути чи не бути Європі?) поставлених у книзі де Кюстіна питань, які може ще не всі собі досі усвідомили.

Друга справа, що при цьому Шелтінґ інколи лякається, принаймні форми вислову, деяких спостережень де Кюстіна та намагається підважити їхню обґрунтованість чи непомильність, хоч у ході дальшої розправи він знову примушений ствердити невідхильність спостережень та висновків Кюстіна.

Останні уступи книги Шелтінґа, де поставлені високі вимоги до американської політики, не дають, природна річ (з уваги на те, що ця книга вийшла десять років тому), перегляду літературної творчосте сучасної промосковської та тим самим антикюстінівської американської адміральської школи: Кеннана, Керка, Стівенса й тому подібних Дон-Левіних з прокремлівського «прокукішу», («Прокукіш» — скорочено: Прокопович, Кускова, Кішкін — московська «гай-да тройка»; вислані Дзержинським з Москви за кордон «троянські коники» у 1922 році) завданням якого є відбудова чи збереження єдиної неділимої московської палкінської імперії, «від молдована до фіна» та «от Шалтая до Болтая»... Одначе Шелтінґ прагнув, щоб західна Європа залишилася вірною власній історичній ідеї, а не йшла манівцями промосковської, антикюстінської школи.

У тому вартість книги Шелтінґа.

VII

БУЧА ПО ВИХОДІ КНИГИ

У ЛИСТАХ ДЕ КЮСТІНА ДО ЙОГО НІМЕЦЬКОГО ПРИЯТЕЛЯ, ПИСЬМЕННИКА ФАРНГАҐЕНА ФОН ЕНЗЕ ЗНАХОДИМО ДЕЯКІ ЦІКАВІ ЗГАДКИ ПРО КНИЖКУ МАРКІЗА.

Ще задовго перед появою книги написав маркіз до Ензе 31 липня 1841 року з Евіану в Савої, що він вирушає за три тижні на десять місяців до Італії, «після чого хочу повернутись до Парижу, щоб надрукувати мою Росію».

Дня 7 березня 1843 року, він пише з Парижу до Ензе: «Моя Росія появиться за півтора чи два місяці. Боюсь за неї. Це така одноманітна країна, що потрібно мати більше хисту, ніж визнаю за собою, щоб не нудити читача, примушуючи його мандрувати там на протязі чотирьох томів. Шкодую, що я взяв на себе це завдання. Тема постачає багато важких міркувань, але мало описів. Це жахливо, бо який читач не вважає себе більшим філософом від свого автора?»

Лист з Біберіху в Нассау 9 липня 1843 року до Ензе передає атмосферу великого, хоч багатьма оспорюваного, успіху книги:

«Коли доводиться писати 90 листів про те саме та відповідати тим самим критикам відмінними висловами, хоч завжди тими самими доказами, то ви зрозумієте, мій шановний та видатний друже, що це приятелі завдають прикрощів, а байдужі поправляють справу. Ці останні мають право бути нестерпними, вони цим користуються. Вони принесли мені успіх, якого я не очікував, та до якого я зовсім не звик. Декілька ворогів закидають Мені невдячність: «Бути так добре прийнятим і говорити так кепсько про людей!» Я відповідаю, що, якщо я був би кепсько прийнятим, то був би ще