Читати книгу - "Ніч у самотньому жовтні, Роджер Желязни"

— Це не все, — пояснив він. — З тінню він забрав ще дещо. Я не відчуваю так, як колись. Тоді я просто знав собі всяке: де найліпші горіхи; яка буде погода; де знайти самичок, коли до них потягне; як міняються пори року. А тепер я таке обмислюю, роблю висновки, складаю корисливі плани — раніше я такого не вмів. Зате я втратив усі ті дріб’язкові відчуття, що супроводжують бездумне знання. І багато про це... думав. Мені їх бракує. Ніж думати й планерувати, я б радше повернувся в той стан. Ви знаєтеся на магії, як мало хто. Я пошукаю серпа, якщо ви знімете з мене тіньові чари Оуена.

Я глянув на Сірохвістку, а вона покрутила головою:

— Ніколи про такі чари не чула.

— Крутьку, існує безліч магічних систем, — сказав я. — Це просто форми, що їх заповнює сила. Ми не можемо знати їх усі. Я й гадки не маю, що зробив Оуен із твоєю тінню або твоєю... інтуїцією? І супутніми відчуттями. Не знаючи, де воно, як його добути й повернути тобі, ми, боюся, нічим не зарадимо.

— Якщо зможете потрапити в будинок, я покажу, — сказав білик.

— Он як, — сказав я. — Що скажеш, Сіренька?

— Цікаво.

— І як туди потрапити? — запитав я. — Відчинені вікна? Незамкнені двері?

— Крізь мій отвір ви не пролізете. Це крихітна дірка на горищі. Задні двері зазвичай не замкнуто, але відчинити їх до снаги тільки людині.

— Може, і не тільки, — сказала Сірохвістка.

— Мусимо чекати, доки констебль і його люди підуть, — мовив я.

— Звісно.

Ми чекали, слухаючи, як вони раз у раз дивуються неприродним останкам трьох істот. Прийшов лікар, глянув, похитав головою, щось записав і пішов, виснувавши, що людське тіло тут лиш одне — Оуенове, а також пообіцявши подати звіт зранку. Заходила й місіс Ендербі із супутником; трохи потеревенила з констеблем, поглядаючи на мене із Сірохвісткою чи не частіше, ніж на останки. Невдовзі вона пішла, а останки поклали в мішки, підписали й повезли на возі разом із рештками кошиків, теж підписаними.

Щойно рипіння воза стихнуло вдалині, ми троє перезирнулися. Тоді Крутько полинув на дерево, перелетів з його верхівки на сусідню, а звідти — на дах.

— Незле було б так уміти, — зауважила Сірохвістка.

— Еге ж, — погодився я, і ми рушили до чорного входу.

Як і раніше, я став дибки, щільно обхопив ручку й повернув. Майже. Спробував ще, доклавши трохи більше зусиль, і вона піддалася. Ми ввійшли. Я причинив двері плечем, трохи не дотиснувши, щоби вони не заклацнулися.

Ми опинилися на кухні, а згори було чути, як там квапиться хтось дрібний із кігтиками.

Невдовзі вигулькнув Крутько, поглядаючи на двері.

— Його майстерня внизу. Покажу вам, куди йти.

Ми вийшли за ним із кухні й спустилися рипучими сходами. Унизу ми негайно потрапили до великого приміщення, де пахнуло, наче просто неба. Зрізане гілля, кошики з листям і корінням, коробки з омелою недбало громадилися при стінах, на полицях і лавках. На кількох стільницях і трьох стільцях валялися шкури тварин. Стеля й підлога були помальовані синіми й зеленими крейдяними схемами, а на дальній стіні одразу впадала в око червона. Книжкову шафку біля дверей заповнювала колекція комашок-одноденок і книжок гельською й латиною.

— Серп! — сказав я.

Крутько застрибнув на столик, засипаний якимись травами. Скрутившись, він нахилився вперед і підчепив знизу кігтиками передній край невеличкої шухляди. Струснув, потягнув. Вона трохи подалася.

— Не замкнуто, — зазначив він. — Гляньмо.

Він витяг її далі, і я зміг зазирнути туди, підвівшись на задні лапи. Шухляда була вистелена синім оксамитом із серпуватим відбитком посередині.

— Як бачиш, — констатував він, — його нема.

— Деінде може бути? — запитав я.

— Ні, — відказав він. — Якщо немає тут, то був при господарі. Третього не дано.

— Надворі я його ніде не помітила, — сказала Сірохвістка. — Ні на землі, ні в тій... мішанці.

— Тоді, мабуть, хтось забрав, — підсумував Крутько.

— Дивина, — мовив я. — Це була річ сили, але ж не ігрове знаряддя на зразок жезлів, ікони й пентаграми, а зазвичай ще й персня.

— Тоді хтось забрав його просто заради сили, — припустив Крутько. — Проте, гадаю, головна мета була вивести Оуена з гри.

— Можливо. Я от намагаюся зв’язати його смерть із загибеллю Растова. Та було б дивно вважати, що їх убив той самий гравець, бо ж Оуен відчиняв, а Растов зачиняв.

— Гм, — мовив Крутько, зістрибнувши долі. — Не знаю. Може, так. Може, ні. Останнім часом Растов і Оуен не раз довго бесідували. Слухаючи, я склав собі враження, що Оуен намагався підмовити Растова перебігти — оті ліберальні нахили й російські сентименти ченця могли підштовхувати його на революційну путь.

— Справді? — запитала Сірохвістка. — Якщо хтось убиває відчиняльників, Джилл може бути під загрозою. Хто ще міг знати про їхні бесіди?

— Ніхто, як на мене. Гадаю, Растов не казав навіть Вапнюзі, а я теж досі нікому ні слова.

— Де вони балакали? — поцікавилася кішка.

— Нагорі. У кухні чи вітальні.

— Хтось міг підслуховувати?

— Хіба хтось досить малий і рухомий, щоби пролізти в білячу діру на горищі.

Я спроквола походжав туди-сюди.

— Морріс із Мак-Кебом відчиняють чи зачиняють? — запитав я.

— Я певна, що відчиняють, — сказала Сірохвістка.

— Так, — підтримав її Крутько. — Відчиняють.

— А Добрий Доктор?

— Ніхто не знає. Ворожіння на нього раз по раз іде накриво.

— Таємний гравець, — виснував я, — хай би хто це був.

— Ти правда в нього віриш? — спитала Сірохвістка.

— Це єдина припустима причина, чому мої розрахунки все дають і дають похибку.

— І як вияснити, хто це? — запитала вона.

— Не знаю.

— А мені вже й байдуже, — додав Крутько. — Я лише хочу повернути своє просте життя. До біса всі ці змови, розрахунки. Я ж не доброволець. Мене призвали. Віддайте мою тінь.

— Де вона?

— Ондечки.

Він повернувся до великого червоного рисунка на дальній