Читати книгу - "Врятувати президента, Марчін Цішевський"

- У другого крила готовність з самого ранку.

- З бойовими?

- Ні, стрілятимуть пістонами.

Вільгат свиснув. Друге крило тактичної авіації було найнебезпечнішою (і єдиною) ударною силою Республіки Польща, оснащене багатоцільовими винищувачами F-16, які, озброєні ракетами AGM-158B JASSM-ER, могли вражати цілі на відстані майже дев'ятсот кілометрів. Якщо політики дали зелене світло переведенню такого підрозділу у режим фактичної війни та наказали створити командний пункт повітряних операцій, ситуація мала виглядати справді серйозно.

- Ви повинні тримати очі відкритими. Росіяни - майстри провокацій. Пішов на робоче місце.

Була восьма година вечора двадцять третього лютого дві тисячі двадцять другого року. Старший оперативний черговий бойової зміни, новоспечений підполковник Конрад Вільгат, швидко пішов до кімнати з багатьма широкоформатними екранами, намагаючись забути про головний біль і жахливий смак перетравленого алкоголю, який жодна жувальна гумка не могла вигнати з його рота. Він сів у зручне ергономічне крісло. Кивнув операторам, які сиділи поруч і попереду, досить великій команді спеціалістів, яку він очолив. Надягнув навушники з мікрофоном.

Лише по тому до нього дійшло, що він забув попросити про заміну.

Етап 3

Вони дивилися одне на одного, як дві ворогуючі банди, які безуспішно домовлялися про розподіл здобичі і тепер готувалися до смертельної сутички. Їх було шестеро. Вони подзвонили Вайману, Кіка і Кшептовський сповістили Толяка. Місце належало Службі Військової Контррозвідки - Толяк вважав за краще атакувати на власній території. Привезення Лєни та Ференца сюди було більше схоже на арешт, а може, навіть на викрадення: Кшептовський мусив погрожувати застосувати силу, щоб вони погодилися піти з ним і Кікою. Всі аж кипіли від адреналіну, який кружив по жилах. Вони покинули місце стрілянини, коли поліцейські сирени були вже зовсім близько, але Кшептовський все ж встиг сфотографувати всіх загиблих.

Вони люто сперечалися протягом усієї подорожі та перших п’ятнадцяти хвилин свого перебування в замінній квартирі. Звинувачували один одного. У запалі дискусії Ференц дійшов до того, що звинуватив у смерті Москалевича винуватість Кшептовського та Кіки (у чому вони переконалися перед тим, як залишити місце розстрілу; на жаль, обидва поранення виявилися смертельними). У відповідь уродженець Закопаного заявив, що Ференц працює на росіян. На той час вони вже були в комплекті.

- Мариш, – прогарчав Ференц. – Я чую якісь дурощі, витягнуті з дупи.

- Не так швидко, – підключився до розмови Толяк. – Коли ми закінчимо, ти щось скажеш.

- А може ми взагалі не хочемо вас слухати, – сказав Вайман. З того моменту, як розвідник увійшов, він не прийняв запрошення сісти. Він був явно розлючений, але Кшептовський, мружачись на нього, міг заприсягтися, що побачив у його гніві щось штучне, якусь театральність чи позу. Чоловік ніби хотів придушити свій страх перед тим, що може випливти на допиті. – Різне у нас начальство, хер ти нам що зробиш.

Толяк сунув руку за пазуху. Він передав Вайману документ, захищений пластиковим покриттям.

- Поглянь. Довіреність за підписом міністра національної оборони, - сказав він офіційним тоном. – Це дає мені слідчі повноваження з усіх питань, пов’язаних із витоком секретної інформації з об’єкта в Києві. Якщо я вважаю за потрібне, то маю право вас допитати, стежити за вами, прослуховувати ваші розмови, заарештувати і вивезти до Польщі. Якщо хочеш, можеш подзвонити до полковника Малішевського, він розвіє всі сумніви, якщо такі ще є. Або відразу в Міноборони, щоб уникнути посередників.

Вайман вдивлявся в документ і вагався. Той виглядав справжнім, Толяк також виглядав цілком справжнім, і майор чув про нього в кількох інших випадках.

- Цікаво, – сказав Ференц. – Ми ж зустрічалися вранці.

Непоставлене запитання зависло в повітрі. Толяк не збирався їм відповідати.

- Я теж спілкувався з начальником, він згадав вас, але ні слова про розслідування. Ні про ваші права, ні про цих двох, — продовжував капітан, неохоче дивлячись на Кшептовського й Кіку. Неохота була поміркованою, бо розвідник усвідомлював, наскільки вони йому допомогли в боротьбі з росіянами.

- То, можливо, пан капітан люб’язно подзвонить до пана полковника, і ми роз’яснимо сумніви, – відповів Толяк. – Або продовжимо. Ми й справді не маємо часу.

Ференц глянув на Ваймана. Майор повернув документ Толяку й злегка знизав плечима. Він більше не виказував злості – що лише підтвердило підозри Кшептовського щодо штучності вибуху. Йому зовсім не подобався цей тип. А от головний підозрюваний, Ференц, справив на жителя Закопаного хороше враження. Сильний, енергійний, у нього щире, гарне обличчя, та виглядав він компетентним. Що, звичайно, було несуттєвим враженням і не обов’язково мало свідчити на його користь.

- Добре, – сказав Ференц, сідаючи в крісло. - Я слухаю.

Толяк дав знак Кшептовському продовжити цей дивний, майже публічний допит. Спочатку вони мали намір поговорити з Ференцем без свідків, але ні Лєна, ні Вайман не хотіли про це й чути. Або поговоримо разом, або попрощаємось, – сказав керівник резидентури. Поки що Толяк не хотів застосовувати силу, тому погодився на цю умову.

- По-перше: сьогодні вас двічі атакували росіяни. Ми ідентифікували людину, яка йшла з капітаном Ференцем, як полковника Сергія Москалевича з ФСБ. Відразу після цього була атака, друга за день. Вранці ви троє брали участь у стрілянині в іншій частині міста. Хто на вас напав і чому? Хто був метою? Чому ви зустрілися з Москалевичем?

- У пана є сертифікат, у них – ні, – сказав Вайман, вказуючи на Кшептовського та Кіку. – Боюся, це секрет.

- Боюсь, не для нас, – відповів Кшептовський. – Полковник Толяк надав нам сертифікати доступу до секретної інформації.

Толяк знову поліз за пазуху й витяг інший документ. Вайман подивився. Його плечі трохи опустилися. Без сумніву, Толяк і його колеги добре підготувалися до розмови.

- Москалевич вирішив перейти на наш бік, – з неохотою в голосі пояснив він. – Саме завдяки йому СБУ змогла ліквідувати диверсантів.

- Гаразд. Чи був Москалевич мішенню?

- Так.

- Росіяни двічі мали точну інформацію про його місцезнаходження. Звідки?

- Ми намагаємося розібратися.

- Якби ви більше старалися, то могли б уникнути вечірнього нападу. – не втримався від зловтіхи Толяк.

Кшептовський пильно подивився на Ференца. Капітан відчув себе учнем, викликаним відповідати до дошки.

– Я не маю з цим нічого спільного, – відповів Ференц, сердито дивлячись на горця. – А у вас немає жодного доказу, що у мене щось є.

– Я нічого такого не казав. – тепло посміхався Кшептовський, що незмінно робило його схожим на голодного крокодила, про