Читати книгу - "Читанка для Мануеля, Хуліо Кортасар"

— У Тан зникає, — зазначила Франсина, — і з’являється усміхнений кат.

Ми вже давно утвердили порядок ритуальних діалогів, досконалих психічних розрядок, що з Людмилою були своєрідною словесною маячнею, яка закінчувалася падінням на килим і вибухами несамовитого реготу, а з Франсиною — обміном дуже лагідними стрілами, які влучали щоразу ближче до шийних вен, до зустрічі стегон.

— Кат, — сказав я, — пропонує тобі давню досконалу мудрість: Y para más despacio atormentarme / llevóme alguna vez por entre flores, що в перекладі з іспанської означає: задля більшої втіхи мучити мене, вона повела мене одного разу між квіти.

— Цього поета ми знаємо віддавна, — додала Франсина ритуальним голосом.

— Атож: Франсина Захер-Мазох, Андрес де Сад.

Ми могли й далі вести цю гру, розтягувати ритуал, але сум і жадання мало-помалу міняли свої рукавчики й туманності, кохатися з Франсиною означало щось більше, ніж знищувати відмінності, утверджувати хитку територію контакту, бо потім Франсина не тільки позбувалася всього, що поривало її проти мене, а й сама, віддавшись на ласку текучій міді, запливала в зону неймовірних бур і, от як сказати про це по-іншому, гукала мене нестямним голосом, віддавалася, мов потік кімвалів і нігтів. Вона першою простягала руку до вимикача, що гасив час ображених облич та неприязних слів і відкривав нас для іншого світла, в якому словник, складений із нечисленних, найпалючіших слів, створював власну мову-простирадло й жебоніння-подушку, а тюбик крему чи пасмо кіс правили за ключі або знаки, Франсина, заплющивши очі, давала роздягти себе край ліжка, її вогнисті коси майже кучерявились коло мого обличчя, вона здригалася від кожного руху моїх пучок по ґудзиках і застібках одягу, поволі сповзала і зрештою сідала, щоб я міг зняти панчохи і опустити трусики, не дивлячись на мене, вся перетворившись у дотик навіть у миті, коли я полишав її, щоб скинути з себе одяг серед тиші, напнутої, мов линва, між коханцями, що чекають, виконують підготовчі рухи, Франсина й далі сповзала, аж поки лягала горілиць, спираючись ногами на килим, уже стогнучи впереміш зі збудженим, уривчастим муркотом, музика шкіри, її стогони були реакцією на мої вуста, що піднімалися вздовж стегон, на руки, що розводили їх для першого глибокого поцілунку, здушений крик, коли мій язик досяг клітора й народилося смоктання і обмежений, локалізований коїтус, я відчував, як її рука хапає мене за волосся, нещадно шарпає його, тягне мене вище й водночас змушує чекати аж до краю, дати їй насолоду, яка ще не є водночас і моєю, я раб, що стоїть навколішки на килимі, його тримають за волосся і силують не уривати солоне і тепле узливання, мої пальці шукають глибше спадного подвійного пелюстка статі, вказівний сповзає ще нижче, намацує інший, тугий і твердий отвір, знаючи, що Франсина бурмотітиме: «Ні, ні», опираючись подвійним одночасним пестощам, зосереджуючись майже дико лише на фронтальній насолоді, кличучи мене вже обома руками, що вп’ялися у волосся, а коли я підвівся й потяг її за собою, щоб покласти на спину посередині ліжка, вона випросталась і перегнулася наді мною, схопила рукою член і огорнула його своїм сухим і терпким ротом, що мало-помалу наповнився піною і слиною, стискала губи, аж мені ставало боляче, й сапала ревно та безкінечно, тож годилося покласти цьому край, я не хотів, щоб вона мене випила, я мав заволодіти нею глибше, в баговинні її живота, що поглинало й викидало мене, тимчасом як поєднувалися нечисті вуста, а я хапав її за плечі, палив їй груди тиском, якого вона прагнула і який посилювала, знетямившись тепер у здушеному ненастанному крикові, то був заклик, у якому вчувалися майже відмова і водночас бажання бути зґвалтованою, взятою кожним м’язом і кожним жестом, вона ледь розтулила рот, закотила очі й упиралася підборіддям мені в горло, її руки ковзали мені по плечах, упивалися в сідниці, ще дужче пригортали мене, аж поки її почала струшувати конвульсія, або, може, я перший увійшов у неї до краю, коли рідкий вогонь затопив мені стегна, ми здригалися в одночасному стогоні, в хвилину визволення від тієї незнищенної сили, яка знову була потоком, сльозами й риданнями, безкінечно повільним ударом батога тієї миті, що захитала світ і змусила його впасти на подушку, сон, удячне бурмотіння поміж непевних пестощів і гарячкового поту.

Шовковиста, спрагла, незгасна музика охопленого жаданням тіла Франсини, як сказати їй коли-небудь, що тільки в коханні вона досягає свободи, породжує або сприймає найзапаморочливіші забаганки бажання без ножиць пильності, якими і до, і після вона обтинає форми теперішнього, щоб пристосувати їх до ідей і надати їм тієї виразності, якої вимагає від неї її невсипущий розум. Як сказати їй, що це ліжко, й біла шкіра рудокосої жінки, і золотавий пушок — та брама, крізь яку справді можна потрапити до крамниці з ляльками, без вимог здорового глузду, що вже мало-помалу прокидається, стає сигареткою і профілем на подушці, вдоволеною і, можливо, гіркою усмішкою, перший уважний погляд в усі закутки кімнати, увечері, коли опадає ніч і треба комусь зателефонувати, душ, дезодорант, кіно рівно о дев’ятій, підбивання разом з мадам Франк підсумків дня в бездоганній конторі книгарні, де ніде немає ані шматків порею на підлозі, ані чашок, обгорнених брудним рушником. Як їй сказати по-іншому, що я кохав її, коли все інше вже знову по цей бік, коли У Тан, звичайно, коли Людмила. Прокинутись, бачити, як вона ще спить, а непевне світло нічника заповзає на руді, майже кучеряві коси, одна рука, білісінька, на грудях; розбудити її пестощами, які спонукають її зіщулитись і бурмотіти непевні, усміхнені протести, ще змішані з пасмами сновидь; знати, що зрештою настане мить, коли її очі дивитимуться на мене, немов здалеку, щоб потім, пронизливі і стражденні, прикипіти до моїх, пробігти по моєму обличчю й голові, немов сумніваючись, чи це справді я. І цілуватися, і знати, що жадання і віскі з льодом, обід і вулиця, знову повернення у відсутність, знову довга прогулянка із зупинками в ресторанах, перед вітринами з припорошеними ляльками і балачки про пінгвіна.