Читати книгу - "Беззоряне море, Ерін Моргенштерн"

Колекціонер ключів запропонував жінці горнятко чаю, але вона ввічливо відмовилася. Чоловік залишив її шукати свій ключ, сів у вітальні, де вона змогла б знайти його за потреби, і розгорнув книжку, яку читав. Минуло багато годин, перш ніж жінка повернулася до колекціонера ключів і сказала:

— Його тут немає. Дякую, що дозволили мені пошукати.

— На задньому дворі є ще ключі, — повідомив чоловік і випустив жінку на вулицю.

У садку цілі їх гірлянди звисали зі стрічок усіх кольорів веселки. Ключі з бантами висіли на деревах, а букети з ключів викрашалися в полив’яних горщиках і вазах. На крихітних гойдалках у клітках замість пташок примостилися ключі. Вони були вкарбовані в бруківку на садових доріжках. Під укритою бульбашками водою у фонтані лежали цілі стоси ключів, що затонули, мов нездійснені бажання.

Сутеніло, тож колекціонер ключів запалив ліхтарі.

— Тут чарівно, — сказала жінка. Вона взялася шукати свій ключ у садку з-поміж тих ключів, які тримали статуї, з-поміж тих, що обвивали фігурно підстрижені кущі. Вона зупинилася перед деревом, яке нещодавно розпустило квіти, потягнулася до одного з багатьох ключів, що висів на червоній стрічці.

— Цей підійде до вашого замка? — поцікавився колекціонер ключів.

— Ба більше, — відповіла незнайомка. — Це мій ключ. Колись дуже давно я загубила його. Я рада, що він опинився у вас.

— Я залюбки його поверну, — озвався чоловік. Він потягнувся, щоб відв’язати для неї стрічечку, яку потім так і залишив у жіночій руці звисати з ключа.

— Я мушу знайти спосіб віддячити вам, — мовила жінка.

— У жодному разі, — узявся відмовляти її колекціонер. — Мені дуже приємно допомогти вам знову возз’єднатися з вашим зачиненим скарбом.

— О ні, — відгукнулася жінка. — Це не річ. Це місце.

Вона підняла ключ у повітря трохи вище талії, там, де опинилася б замкова шпарина, коли б навпроти були двері, і частина його зникла. Жінка повернула ключ, і невидимі двері посеред садка колекціонера відчинилися. Незнайомка розчахнула їх.

Ключ зі стрічкою залишився висіти в повітрі.

Колекціонер ключів зазирнув крізь двері до золотої кімнати з високими склепінчастими вікнами. На столах, готових до пишного бенкету, горіли десятки свічок. Чутно було, як грає музика і десь лунає сміх з уст, схованих від очей. За вікнами чоловік побачив водограї та гори, яскраво освітлене двома Місяцями й безліччю зірок небо, що віддзеркалювалося в мерехтливому морі.

Жінка пройшла у двері, її довга мантія поповзла за нею золотим кахлем.

Колекціонер ключів і далі стояв у садку й не міг відвести погляду.

А жінка висмикнула за стрічечку ключ із замка.

Потім знову обернулася до колекціонера. Вона здійняла руку, запрошуючи його, ваблячи ближче.

Колекціонер ключів рушив слідом. Двері за ним зачинилися. Більше його ніхто не бачив.

Закарі Езра Роулінз прокидається значно пізніше та десь дуже далеко, принаймні так йому здається.

Дезорієнтований та одурманений мозок не встигає за тілом, немов тягнеться крізь кришталево чисту багнюку. Наче він досі п’яний, але якось по-іншому.

Він уже почувався так одного разу, про що хотів би забути: тоді було забагато шардоне, і це відчуття асоціюється в Закарі з тим яскравим кришталевим смаком білого вина — гостре пощипування й дубова нотка. Хлопець підводився і знову падав.

Закарі тре очі, розглядає мов у тумані кімнату, приголомшений її розмірами, і згадує, що це готель. Щойно події вчорашньої ночі проступають крізь імлу, а кімната застигає перед його нечітким поглядом, як хлопець пригадує, що це не готель, і заходиться панікувати.

«Дихай», — наказує він собі, вдячно прислухається до свого голосу, що звучить у нього в голові, і намагається зосередитися на вдиху і видиху, а потім повторити їх.

Закарі заплющує очі, та реальність просочується крізь інші органи чуття. Кімната пахне вогнем, який нещодавно тут потріскував, сандаловим деревом та чимось темним, глибоким і незрозумілим. Звіддаля чутно якийсь передзвін, що, мабуть, і розбудив його. Ліжко й подушки м’якіші за маршмелоу. Допитливість веде мовчазну війну з тривогою, заважаючи йому дихати, та коли хлопець змушує свої легені повільно й розмірено працювати, допитливість перемагає і він розплющує очі.

Зараз у кімнаті світліше, промені з коридору ллються крізь панелі з бурштинового скла, вправленого в камінь над дверима. У нього таке світло асоціюється радше з пізнім пообіддям, ніж з ранком. У кімнаті більше речей, ніж він пам’ятає: навіть без окулярів хлопець може роздивитися вікторолу[30] поряд з кріслами та свічки, що стікають краплями на камінній полиці. Над каміном висить картина з кораблем у морі. Закарі тре очі, але кімната залишається незмінною. Не знаючи, як діяти далі, він рвучко зістрибує з м’якого, наче маршмелоу, ліжка й береться за щось, схоже на ранкові процедури.

У ванній кімнаті хлопець знаходить свій скинутий одяг, поплямований фарбою, геть брудний, і думає, чи є в цьому місці пральня. Чомусь думки про прання повертають йому відчуття реальності цієї ситуації, напевно, уві сні чи під час галюцинацій таких приземлених проблем не було б. Він намагається пригадати бодай один сон, у якому б колись подумав: «Можливо, мені знадобляться нові шкарпетки», але не може.

Йому здається, що у ванній теж значно більше речей, ніж було. У шафці із дзеркалом лежать засоби гігієни: зубна щітка, зубна паста в металевому тюбику та кілька охайно підписаних баночок з кремами й оліями. В одній з них був бальзам після гоління, що пахне корицею та бурбоном.

Поряд з ванною є душова кабінка, і Закарі щосили намагається відмити золоту фарбу з волосся, віддряпати її залишки зі шкіри. У вигадливих тарілочках лежить кілька шматків мила, і пахнуть вони лісом або смолою, наче все тут виготовлене з його улюблених запахів.

Загорнувшись у рушник, Закарі вивчає решту кімнати, заразом шукаючи якийсь одяг, окрім свого просякнутого потом та вкритого фарбою костюма.

У тумані під стіною вимальовується шафа, поряд з якою стоїть туалетний столик з іншого набору. Хлопець не лише знаходить там одяг, а ще й має із чого вибрати. У шухлядах напхом напхано светрів, шкарпеток і білизни, висять сорочки та штани. Усе пошите вручну з натуральних тканин і не має етикеток. Закарі вдягає коричневі лляні штани й сорочку мохового відтінку без комірця і з ґудзиками з полірованого дерева. Дістає сірий, грубо сплетений светр, схожий на один з його улюблених. На підлозі шафи стоїть кілька пар черевиків, і вони, звісно,