Читати книгу - "Таємничий суперник, Агата Крісті"

— Угоду? — бородань різко подивився на нього.

— Так — угоду. Моє життя та свобода проти... — Він зробив паузу.

— Проти чого?

Група підступила ближче. Чути було б, як падає голка.

Томмі повільно заговорив:

— Паперів, які Денверз віз з Америки на «Лузитанії».

Ефект від його слів був наче від громовиці. Усі підскочили з місць. Німець змахом руки вгамував їх. Схилився над Томмі, червоний від збудження.

— Himmel[11]! То вони в тебе?

З дивовижним спокоєм Томмі похитав головою.

— Ти знаєш, де вони? — наполягав німець.

І знову Томмі похитав головою.

— Анітрохи.

— Ну... тоді... — Розгніваний і спантеличений, він розгубив слова.

Томмі озирнувся. Він побачив гнів і збентеження на обличчі кожного, але його спокійна впевненість зробила своє — ніхто не сумнівався, що його слова не порожні.

— Я не знаю, де папери. Але, гадаю, я можу їх знайти. Маю версію...

— Па!

Томмі підніс руку й вгамував вигуки обурення.

— Я називаю це версією, але цілком упевнений у моїх фактах — фактах, не відомих нікому, окрім мене. У будь-якому разі, що вам втрачати? Якщо я зможу добути папери — ви дасте мені життя і свободу взамін. Згода?

— А якщо ми відмовимося? — тихо мовив німець.

Томмі відкинувся на канапу.

— 29-те число, — замислено мовив він, — менше ніж за два тижні...

На мить німець завагався. А тоді зробив знак Конраду.

— Відведи його до іншої кімнати.

П’ять хвилин Томмі сидів на ліжку в брудній сусідній кімнаті. Його серце несамовито калатало. Зробивши цей відчайдушний крок, він ризикував усім. Що вони вирішать? І доки всередині нього тривав цей змучений допит, він недбало балакав із Конрадом, доводячи незговірливого сторожа до манії вбивства.

Нарешті двері відчинились, і німець владно покликав Конрада.

— Сподіваймося, суддя не нап’яв чорну шапочку, — фривольно зауважив Томмі. — Правильно, Конраде, веди мене. Арештований на лаві підсудних, джентльмени.

Німець знову сидів за столом. Він жестом вказав Томмі сісти напроти нього.

— Ми погоджуємося, — грубим тоном сказав він, — на твої умови. Папери мають бути доставлені нам, перш ніж ми тебе звільнимо.

— Ідіотизм! — доброзичливо сказав Томмі. — Як, по-вашому, я маю їх шукати, якщо ви тримаєте мене тут прив’язаним за ногу?

— Тоді на що ти очікуєш?

— Я маю вільно їздити у своїх справах.

Німець розсміявся.

— Гадаєш, ми маленькі діти, щоб дозволити тобі звідси вийти, залишивши нам гарненьку історію, повну обіцянок?

— Ні, — замислено мовив Томмі. — Не думав насправді, що ви погодитеся на цей план, хоч це безмежно простіше для мене. Дуже добре, ми повинні досягти компромісу. Як щодо того, щоб прикріпити до мене Конрада. Він хлопець вірний і з кулаками.

— Нас більше влаштовує, — холодно сказав німець, — щоб ти залишився тут. Один із наших детально виконуватиме твої інструкції. Якщо операції ускладняться, він повернеться до тебе, і ти зможеш проінструктувати його далі.

— Ви зв’язуєте мені руки, — поскаржився Томмі. — Це дуже делікатна справа, а інший хлопець з усією ймовірністю все запоре, і де тоді буду я? Не вірю, що хтось із вас має хоч дрібку такту.

Німець постукав по столу.

— Такі наші умови. Інакше смерть!

Томмі втомлено відкинувся назад.

— Мені подобається ваш стиль. Стисло, але привабливо. Що ж, нехай буде так. Але одне важливо: я повинен побачити дівчину.

— Яку дівчину?

—Джейн Фінн, звісно.

Інший з цікавістю дивився на нього кілька хвилин, а тоді повільно сказав, наче ретельно добираючи слова:

— Ти не знаєш, що вона нічого не зможе тобі розповісти?

Серце Томмі забилося трохи швидше. Невже йому вдасться зустрітися віч-на-віч із дівчиною, яку він шукав?

— Я не проситиму її щось розповідати, — тихо сказав він. — Принаймні не в багатьох словах.

— Тоді нащо з нею бачитись?

Томмі зробив паузу.

— Щоб побачити її обличчя, коли я поставлю одне запитання, — нарешті відповів він.

І знову в очах німця з’явився погляд, який Томмі не до кінця розумів.

— Вона не зможе відповісти на твоє запитання.

— Це неважливо. Я маю бачити її обличчя, коли поставлю його.

— І вважаєш, що це тобі щось дасть? — Він засміявся коротким неприємним сміхом. Як ніколи Томмі відчував, що є якась обставина, якої він не розуміє. Німець допитливо дивився на нього.

— Цікаво, чи, зрештою, ти знаєш так багато, як ми думаємо? — тихо сказав він.

Томмі відчув, що його авторитет уже не такий непохитний, як мить тому. Його вплив трохи послабшав. Але він був спантеличений. Що він не так сказав? Він заговорив, керуючись імпульсом моменту.

— Можливо, ви знаєте щось, чого не знаю я. Я не вдавав, що володію всіма подробицями вашої вистави. Але так само я маю дещо в рукаві, про що не знаєте ви. І цим я й маю намір вигідно скористатися. Денверз був страшенно розумний хлопець... — Він затнувся, наче вже забагато сказав.

Але обличчя німця трохи посвітлішало.

—Денверз, — прошепотів він. — Розумію...

Він змовк на мить, а тоді махнув Конраду.

— Заберіть його. Нагору — ти знаєш.

— Зачекайте хвилинку, — сказав Томмі. — То як щодо дівчини?

— Це можна владнати.

— Необхідно.

— Ми про це подбаємо. Лише одна людина може це вирішувати.

— Хто? — спитав Томмі. Але він знав відповідь.

— Містер Браун...

— Я побачу його?

— Можливо.

— Уперед, — грубо сказав Конрад.

Томмі слухняно встав. За дверима його конвоїр жестом наказав підійматися сходами. А сам ішов за ним назирці. Поверхом вище Конрад відчинив двері, і Томмі увійшов до маленької кімнати. Конрад запалив шиплячу газову горілку й вийшов. Томмі почув, як повертають ключ у замку.

Він узявся оглядати свою в’язницю. Кімната була менша, ніж та, що внизу, і було щось бездиханне в її атмосфері. А тоді він усвідомив, що в ній немає вікон. Він обійшов кімнату. Стіни були огидно брудні, як і все інше. На стінах криво висіли чотири картини, на яких було зображено сцени з «Фауста»: Маргарита з коробкою прикрас, сцена в церкві, Зібель із квітами й Фауст із Мефістофелем. Остання картина повернула Томмі до спогаду про містера Брауна. У своїй замкненій та запечатаній кімнатці зі щільно підігнаними важкими дверима він почувався відрізаним від світу, і