Читати книгу - "Як я стала королевою, Ольга Обська"

Якщо король вважав, що поставив своїм запитанням Алісу в глухий кут, то дарма. Вона не бачила великої проблеми у відсутності кухаря. У свиті короля повно людей. Дорослих, між іншим. Навіть якщо ніхто з них досі не мав досвіду поводження з каструлями, то цілком зможе за короткий час освоїти це мистецтво.

— Думаю, треба встановити чергування у камбузі, мій королю. Розбий людей зі своєї свити на команди з трьох осіб. І нехай вони по черзі займаються приготуванням їжі.

— У моїй свиті немає нікого, хто був би знайомий із кухарською справою. Пропонуєш поставити біля печі гвардійців? — зі скепсисом поцікавився величність.

— Чому б і ні? Вони чудово навчені володінню зброєю — оволодіють і кухарською наукою.

— І хто ж їх навчить?

— На допомогу кожній із твоїх команд я посилатиму когось зі свого почту, щоб керували процесом.

У короля витягнулося обличчя. Мабуть, уявив, як його гвардійцями командують камеристки чи блазень. Нічого, переживуть. Аліса покладала надії на те, що жінки в будь-якому світі хоч трохи знайомі з кулінарією, а Піполо, так і взагалі знає все, а значить, знає і кулінарні рецепти.

— А сьогодні, як виняток, щоб врятувати від голодної смерті твій і мій почет, я готова сама командувати в камбузі, — зголосилася Аліса.

А що робити? Їсти хотілося нестерпно, і якщо вона не візьме ситуацію в свої руки, то доведеться страждати від голодних кошмарів самій і наражати на ризик голодних кошмарів свою віддану армію.

— Пришлеш мені в камбуз трьох людей зі своєї свити, — продовжувала командувати здивованим королем Аліса.

— Моя королево, ти впевнена, що впораєшся?

Ну так, у його картині світу монарші особи не можуть бути обізнаними в кухарських справах.

— Обід із дванадцяти страв не обіцяю, але одна гаряча ситна страва за сорок хвилин стоятиме на цьому столі, якщо ти, мій королю, поспішиш виконати мої розпорядження.

У величності вирували емоції. Такі різні. Обурення, що ним командують, голодна надія на швидкий обід і захоплення. Так-так, Аліса бачила десь там, у глибинах темних очей тирана, захоплення. Але він заховав його ще глибше, і на поверхні проступив скепсис.

— Я пришлю людей у камбуз, моя королево. Хтось повинен простежити, щоб ти не поранилася ножем і не обпіклася піччю.

Летиція прокинулася близько полудня, коли в коридорах її підземного замку почали запалювати свічки з пахощами. Перш ніж розплющити очі вона якийсь час ніжилася в ліжку, вдихаючи на повні груди солодкуватий аромат, який просочувався з коридору в її опочивальню. Вона могла б провести в напівсні ще півдня, але сьогодні вона мала важливу справу.

Летиція неохоче відкинула ковдру. Нічого, завтра вона надолужить втрачене — не залишатиме свого затишного ліжка цілий день. Їй потрібен довгий сон. Це плата за вічну молодість. Щоб залишатися свіжою та юною їй доводиться багато відпочивати.

— Саварро, — покликала вона свою няньку.

Та з'явилася з глечиком води, щоб допомогти з обмиванням. Спритно протерла обличчя і руки Летиції рушником, змоченим у прохолодній колодязній рідині, і взялася за зачіску. Розчесала гребенем довге волосся, заплела його в коси.

— Яка ж ти гарна, моя пані, — примовляла нянька, коли вбирала в чорний та червоний шовк.

Гарна, поки шкіри Летиції не торкнулися промені сонця. Якщо це колись станеться, то… Втім, про це вона воліла не думати.

— Іди, поклич до мене Краахна, — сказала няньці.

Саварра кинулася виконувати розпорядження, а Летиція ще довго стояла біля дзеркала, милуючись своїм відображенням.

Коли вона вийшла з опочивальні в залу для прийому гостей, побачила, що віщун уже чекає її.

— Моя пані хотіла мене бачити?

— Хотіла, Краахне.

Летиція сіла на високий стілець, жестом дозволивши віщуну сісти віддалік на низький.

— Ти пам'ятаєш, який сьогодні день? Боржник уже давно мав бути тут. Чи ти помилився?

— Моя пані, помилки немає, магія тавра вже прикликала б боржника сюди, але він схитрував — вирізав тавро зі свого плеча.

Летиція насупилася.

— О, ні, не гнівайся, моя пані, — Краахн лукаво посміхнувся. — Магічного обов'язку не можна так просто позбутися. Це дасть йому лише невелику відстрочку. Тиждень-два, не більше.

Летиція поблажливо кивнула. Вона чекала вже багато років, зачекає ще кілька днів. Але все ж таки їй не сподобалося, що боржник намагався позбутися тавра.

— Як гадаєш, чи знає він, у чому саме його борг?

— Найімовірніше, дуже туманно. Звідки він міг би дізнатися?

Це добре. Летиції принесе задоволення самій розповісти йому про угоду, укладену багато років тому, і про борг, який на нього ліг. У своїх снах та мріях вона не раз смакувала цю сцену.

— У мене є гарна новина, моя пані, — віщун любив залишати наостанок щось цікаве. — Боржник сам їде сюди, на острів.

А новина, і справді, хороша.

— Здогадуюся навіщо, — Летиція посміхнулася. — Сподівається знайти чорний нарцис?

Пішов по стопам своєї матері. Адже вона теж приїжджала сюди за легендарною квіткою.

— Офіційно ціль його поїздки — весільна подорож.

— Він обзавівся дружиною?! — Летиція не стримала емоцій.

— Знову ти супишся, моя пані. Але, можливо, тебе заспокоїть, що шлюб поки не консумований.