Читати книгу - "Обери мене, Тетяна Овчіннікова"

Отож про перший етап змагань – розповідь про своє королівство – я, сама того не очікуючи, дізналася раніше за решту принцес. Вегард пробалакався, а я запам’ятала. Тож поки вилежувалася у напівдрімоті, старанно пригадувала усі родзинки наших земель, усе те, що могло б зацікавити, привернути увагу. А наступного дня, коли вже змогла більш-менш ясно сприймати дійсність, залучила до роздумів ще й Зорію. Тож коли настав час йти на змагання, моя розповідь була вже повністю готовою.
За час мого нездужання мене кілька разів навідував Вальгард, котрий все ще виконував обов’язки мого провожатого, та Вегард, не передавши відповідальності за моє здоров’я комусь іншому. Гард цікавився моїм станом, розповідав про новини, які відбувалися у палаці. Ну і звісно ж передавав співчуття та побажання скорішого видужання від обох принців – Брінейна і Харальда. Харальд теж навідався, проте заходити до спальні не став, лише передав через Зорію свої слова підтримки. Не знаю, що вже наплів їм усім Вегард, проте про причини мого плачевного стану не цікавився ніхто, навіть Зорія з Зейданом та Джарі. Точно без магії не обійшлося!
Але єдиним, кого б мені хотілося бачити, був Ейн. Звісно ж я розуміла, що чоловік ніяк не зможе прийти до мене, і від того ставало ще прикріше. От би в якій ситуації знадобилося б самохідне крісло! Тоді б молодший принц зміг без перешкод дістатися до мене! Але зараз мені залишалося лише сумувати, споглядаючи на розквітлий кущик конвалії. Та ще привертав увагу клематис. Як там Ворон? Адже я обіцяла йому, що ми ще зустрінемося…
Гард в один із візитів попередив мене, що вельмишановне панство збереться за кілька годин до вечері в одній із численних віталень, де й буде проходити перше змагання. Зайшовши туди, я побачила дивну картину: над частиною просторої кімнати, де були розставлені стільці для принцес, світло було приглушеним, а от над іншою, де розташовувалися чотири крісла для королівської родини («Чому Брінейн ще не в одному з них? Як він посяде своє місце?» - майнула думка) та невелике підвищення, яскраво палали безліч свічок, освітлюючи простір і ще більше притіняючи погано освітлену частину. Стіна за підвищенням була закрита ілюзією із зображенням краєвиду Маахесу з гори Махес – я була там разом з Гардом, коли ми каталися на канатній дорозі.
Нас усіх зустрів Свейн, зібрав на пустій частині вітальні та оголосив:
- Доброго вечора, мої любі Високості! Радий знову вас вітати! Зараз розміщуйтеся, будь ласка, зручніше на сидіннях. Скоро до нас приєднаються члени королівської родини й королева Лінетта зробить оголошення. Бажаю вам отримати задоволення від сьогоднішнього вечора і запланованого на сьогодні заходу.
Ми поволі розійшлися по вітальні, займаючи вільні місця. Хтось, як завжди хотів виділитися, показати себе, тому обирав сидіння у першому ряду. Я ж досі почувалася недобре, тож щоб не світити передчасно блідою фізіономією, навпаки постаралася забитися у дальній куток. Так, тут я точно не буду привертати увагу.
Але щойно дозволила собі розслаблено відкинутися на спинку стільця, як почула позаду тихе шепотіння:
- Доброго вечора, Ліє. Радий бачити вас у доброму здоров’ї.
Ейн!
Ледь не підскочила від несподіванки, а потім і від задоволення. Зойк не вирвався лише тому, що мені перехопило дихання від радості. Повернулася до принца й осяяла його задоволеною усмішкою. Його лівий куточок губ теж поповз угору.
- Ейне, я теж дуже рада вас бачити! Але чому ви не попереду, разом зі своєю родиною?
- Бо сьогодні я відповідаю за ілюзорну частину заходу.
- То це ваша ілюзія прикрашає стіну?
- Так.
- Вона неймовірна! Як, до речі, й та, що була у Великому залі під час першого балу.
- Дякую, радий, що мої старання викликають захоплення. Особливо ваше.
Я зашарілася від його слів, проте не забула спитати те, що мене турбувало:
- Тож ви відновили контроль над своєю магією?
- Так, усе в цілковитому порядку. Поблизу джерела я завжди почуваюся набагато краще у плані контролю над іскрою.
Дивно. Настільки я знала, маги навпаки не дуже полюбляють магічні джерела і намагаються уникати їх. Але поцікавитися не встигла – до вітальні зайшли король з королевою, принц Харальд та Вегард (то он кому призначалося четверте крісло!).
Усі принцеси підхопилися та присіли у реверансі перед королівським подружжям. Після того, як королівська родина посіла свої місця, ми теж отримали дозвіл повернутися на сидіння. Я ж, користуючись шумом, непомітно пересунула свій стілець трохи назад, аби опинитися на одному рівні з принцом Брінейном. За що отримала широку усмішку, а моя долоня потрапила в полон до його сильної руки. Знову в перчатці. Допоки я насолоджувалася близькістю принца, королева Лінетта взяла слово:
- Рада вас усіх бачити, мої любі принцеси. Я дуже шкодую, що зовсім не маю часу, аби провести його разом з вами, проте обіцяю, що скоро ми це надолужимо. А поки, як ви вже знаєте з розкладу, з яким вас усіх по приїзду до Лісового Котячого краю ознайомили провожаті, від сьогодні у вас розпочинаються жартівливі змагання та випробування. І саме сьогодні нам би хотілося почути захопливу розповідь про ваше королівство. Чим славиться, що має такого, чого не мають інші, чи є якісь небезпеки. Або застороги. Чи, можливо, ваші традиції виходять за загальноприйняті межі. Загалом, можете розказувати усе, що забажаєте. Зараз пан Свейн, як і раніше, проведе жеребкування і встановить чергу, за якою ви будете розповідати про свою Батьківщину. Потім вам буде надано час на роздуми. Розповідь кожної з вас буде супроводжуватися ілюзією з краєвидами вашого королівства. А поки що милуйтеся нашими пейзажами.
Чоловік поруч випустив мою руку, зробив кілька пасів руками, й картинка на стіні змінилася – тепер там була показана одна з мальовничих вуличок Маахесу. Я точно по ній гуляла!
Із захопленням подивилася на Ейна.
- Що? – одними губами прошепотів той, не приховуючи усмішки.
- Ви неймовірний! – висловила свій захват його вміннями.
Та продовжити розмову завадив Свейн, який запрошував до жеребкування.
Цього разу мені дістався третій номер. Першою тепер стала Соллі, а Єрмін за іронією долі дістався останній, дванадцятий номер. Ми всі у задумі рушили до своїх місць, мало звертаючи увагу на світлини, що повільно змінювалися на стіні.
Я повернулася до Брінейна, навіть повітря набрала, але він не дав мені навіть розпочати:
- Чи не варто вам продумати власну розповідь? На розмову зі мною у вас ще буде час після вашого виступу.
- Я вже підготувала її. Вчора ж Вегард проговорився. Пам’ятаєте?
- Ви точно запам’ятали. Ну що ж, тоді я радий буду поспілкуватися з вами.
І моя долоня знову потонула у його руці. Таке приємне, навіть рідне вже відчуття. Виникло бажання частіше мати змогу триматися з принцом за руки.
- Я не стану вам на заваді зі своїми балачками, коли ви повинні слідкувати за ілюзією? – спитала.
- Ні, усі зображення були заготовані раніше, мені необхідно лише розставити їх у правильній послідовності, що я вже зробив одразу ж, як ви проходили жеребкування, тож тепер повинен лише слідкувати за зміною картин. Це зовсім не складно.
І справді, допоки він говорив, на стіні зображення густого лісу змінилося на морську затоку, яку ми бачили разом з Ейном.
- Звідкіля ви взяли зображення?
- Більшість бачив або ж я сам, або Вегард. Це проєкція наших спогадів. Але ми побували не в усіх королівствах, тому деякі пейзажі були взяті з інших джерел.
- А в наших Орлиних землях ви були?
- Ні, мені доводилося зустрічатися на полі бою з вашим татком, проте в Орлів я не бував. А от Вегард у юності відвідував Сапсанові землі ще до того, як вони відійшли під правління вашого батька.
- Я так розумію, він був там у період заколоту?
- Приблизно. За кілька років до того. Він хотів попередити трагедію, проте ваш дідусь по материнській лінії не став слухати юнака. Вегард і досі шкодує, що не зміг його переконати. Мені теж дуже шкода.
- Він не слухав нікого, хто попереджав його. За що й поплатився. Ані Вегарду, ані тим паче вам не варто картати себе. Це було його власним рішенням. Але мені справді дуже приємно, що ви так щиро переймаєтеся долею наших земель та нашого народу. Тож мені дістануться пейзажі Сапсанових земель більш як двадцятилітньої давнини?
- Такі там теж будуть, але Вальгард з Інгольвом не лише забирали вас, вони ще й зробили кілька магічних знімків, коли відвідували ваші землі. Тому не переймайтеся, ви, як і решта принцес, матимете мальовничий супровід.
- Дякую!
Допоки ми розмовляли, час на підготовку збіг, тож на імпровізовану сцену піднялася Соллі. Одразу ж за її спиною постало зображення скелястого пейзажу, коло підніжжя якого розкинулося місто. Хоч розташування його й нагадувало Маахес, проте спільного з Котячою столицею не мало нічого. Розповідь Соллі якраз і почалася з опису столиці, проте далі принцеса Барсового високогір’я зробила упор на мальовничу природу свого королівства. Дивовижно, але її оповідка точно перегукувалася із зображенням, які виникали за її спиною. Я не могла не поцікавитися у Брінейна:
- Принцесам видно якось, що саме зараз показується за їхньою спиною?
- Ні, я просто точно знаю, що саме маю на зображеннях, тому й підставляю правильні картини.
- Це ж складно!
- Не дуже.
- А чи не можна зробити якось так, щоб принцеса могла бачити, які саме пейзажі ви демонструєте за спиною?
- Для вас я можу так зробити, але для решти – це й справді буде складно. Простіше самому добирати потрібне зображення, якщо воно є в мене.
- Тоді й для мене не потрібно.
- Пізно, - усміхнувся він мені у відповідь. – Я вже зробив.
- Як? Коли ви встигли?
Я ж не помітила нічого такого!
- Кажу ж вам, коли поряд джерело, мені все вдається набагато легше.
Дуже дивно, але подумати над цим я знову не встигла, бо вже надійшла моя черга. На тремтячих від хвилювання та слабкості від переходу через портал ногах я неспішно рушила до підвищення. Дорогою трохи хитнулася, ніхто й не помітив.
Ніхто, окрім Брінейна, бо подарований ним кристал, який я носила, не знімаючи, раптом нагрівся, а я відчула небувалий прилив сил. Коли опинилася на підвищенні й повернулася до присутніх, то не могла не подарувати вдячної усмішки молодшому принцові. Обличчя його у напівтемряві я побачити не змогла, проте відчула, ніби мене на мить огорнули теплі міцні руки.
А потім на підлозі перед моїми ногами спалахнуло те ж саме зображення, що світилося й за моєю спиною – Анзуд, столиця Орлиних земель. Я з подивом озирнулася, і зрозуміла, що зображення під ногами бачу лише я. Ще раз вдячно усміхнулася і почала розповідь:
- Столиця Орлиних земель, місто Анзуд – перлина нашої пустелі. Саме там перетинаються більшість торговельних шляхів, тому завдяки такому розташуванню воно процвітає. І допомагає процвітати усім іншим провінціям. Завдяки кільком джерелам, не магічним, а звичайним, зі смачною чистою прохолодною водою Анзуд ніколи не голодував. Це важко уявити жителям тих місць, у яких немає проблем з видобуванням води, проте мешканці пустелі змалечку вміють цінувати важливість живильної вологи.
Але наші землі славляться не лише добробутом своїх мешканців, а й дивовижними, притаманними лише Орлиним землям, пейзажами. Пустеля живе. Вона живе у вітрах, які кожним своїм поривом змінюють її обличчя, створюючи таємничі й мальовничі пейзажі. Вона живе в мінливих кольорах і образах дюн, в сліпучому світлі або нескінченності горизонту. Вона живе поривах несамовитих вітрів, відлуння яких розходиться на неймовірні відстані, живе у глибокій тиші міражу або в дійсності несподіваного оазису. Подібно до того, як всьому живому притаманні різні звуки, так і пустеля також співає свою віковічну пісню, яку можна почути тільки в самому її серці. І невипадково в пісках нашої пустелі існують різні легенди, кожна з яких по-своєму розповідає про неї. Кожна піщинка тут говорить своїми словами, співає свою власну пісню, яку не кожному під силу почути. Той, хто ніколи не бував в пустелі, уявляє її у вигляді великого безлюдного простору з мізерною рослинністю або зовсім без неї. Але такою пустеля буває лише влітку або восени, коли сонце спалює все і на пісках зовсім непомітно життя. Зовсім по-іншому виглядає пустеля навесні – під час короткого, але бурхливого цвітіння. Квітуча пустеля - явище дивовижно красиве! Потрапивши в кам'янисту пустелю навесні, бачиш гори, суцільно вкриті зеленим рослинним килимом. На кам'янистих осипах - витончені батоги каперсів з білими квітками, що нагадують орхідеї. Поруч з великими валунами, що дають хоча б мінімальну тінь, мініклумби дикої календули. У розколинах між каменями – стеблинки латуку з дрібними жовтими квітками. І цілі лілові килими квітучої вербени.
Як на мене, не можна не закохатися у пустелю. Непоказна й одноманітна з першого погляду, вона дарує одкровення і посвячує у свої таємниці тих, хто вміє її почути.
Я з коротким поклоном завершила розповідь та, трохи збентежена панівною тишею, рушила до свого місця. Де мене тут же схопили за руку та захоплено прошепотіли:
- Ваша розповідь була неперевершена! Мені самому захотілося відвідати Орлині землі та побачити на власні очі, почути все те, що ви так мальовниче описали!
- Тоді що вам заважає? Ми будемо раді бачити вас.
- Мені заважає моя неспроможність ходити, - журливо мовив Брінейн. - Але я вже обдумую можливість подорожувати. Можливо, спочатку не на далекі відстані.
- Це було б чудово! – підтримала я принца. – Куди хочете поїхати насамперед?
- Мабуть, до Рисячих гір. Гард давно кличе.
Слухаючи таку відповідь, я була просто впевнена, що Ейн не відмовиться від самохідного крісла. Скоріше б його привезли!
Принцеси одна за одною підіймалися на імпровізовану сцену і розповідали про свої землі, ділилися тим, що люблять та цінують. Дехто, як і ми з Соллі розповідав про природу своїх країн, інші ж робили ставку на промисловість чи традиції. Бояна, наприклад, розповідала про бойові мистецтва, якими славилися їхні землі. Ейка з Нацумі ділилися особливостями побуту та звичаїв таємничих Східних островів. Здивувала Ясміна, яка тихим голосом повідала кілька легенд Боривітряних земель. Кожній з принцес по-різному вдавалося передати свою історію: одних присутні слухали із захопленням, розповіді ж інших викликали позіхання, проте нікого не залишили байдужими.
Як би мені не хотілося поспілкуватися з Брінейном, але обох нас захопили оповіді принцес, тож ми, як і решта, включаючи королівську родину, із захватом ловили кожне слово.
Черга дійшла й до Єрмін. Принцеса гордовито зійшла на поміст, обвела присутніх презирливим поглядом і почала свою промову:
- Я хочу повідати про Вовчий край – місце сили. Саме в нашому краї народжуються найвитриваліші, найміцніші люди. У нас не вижити якимось тендітним квіточкам-пташечкам, помішаним на своїх пейзажиках та легендах (це вона про мешканців Південних Пустищ, усі землі яких мають ім’я хижих птахів?). Сувора природа та спосіб життя швидко зламає екзотичних рибок (а цей випад певно стосується Східних островів?). Для того, щоб вижити у нас, необхідна тямущість та кмітливість, чим аж ніяк не можуть похвалитися недолугі ящірки (ну це вже точно про Центральні Землі!). Ті, хто сховалися високо в горах (мешканці Західних Горних Хребтів, я думаю), навряд чи зможуть знайти спільну мову з рештою народів, аж надто вони ізольовані. Ведмеді могли б потягатися, якби були не такими неповороткими…
Єрмін пройшлася по кожній з присутніх принцес, кожну примудрилася принизити та вказати на слабкі, з її точки зору, сторони. Звісно що завершення її розповіді нікого не здивувало.
- Отож, як ви всі могли вже зрозуміти, лише уродженка Вовчого краю, сильна та витривала, мужня та кмітлива, може бути достойною права називатися королевою!
Невже ця витівка зійде їй з рук?