Читати книгу - "Викрадач тіней"

Люк приготував вечерю. Він чекав на мене, розлігшись у кріслі. Зайшовши до кімнати, я відразу пішов подивитися на його рану.

— Нічого страшного, годі бавитися в лікаря, — сказав він, відштовхуючи мою руку, — я знаю, що тобі вже відомо. Ну добре, даю тобі п’ять хвилин, щоб познущатися з мене, а потім перейдемо до інших справ.

— Допоможеш мені винайняти машину, якою ми їздили на вихідні?

— А куди ти зібрався?

— Хочу ще раз поїхати до того приморського містечка.

— Хочеш їсти?

— Так.

— Гаразд, але якщо ти хочеш, щоб я тобі щось приготував, ти маєш сказати, чого тобі заманулося туди вертати. Якщо мовчатимеш, як партизан, то заклади швидкого харчування ще відчинені о цій порі, тож, якщо поталанить, можеш розжитися на сендвіч.

— А що я тобі повинен сказати?

— Що з тобою сталося на тому пляжі, бо я не впізнаю свого найкращого друга. Ти завжди був якийсь не від світу цього. Я намагався не помічати, але біля моря ти вже став нестерпний. З тобою була найчарівніша дівчина на світі, а ти повівся як бовдур, і відтоді вона теж стала вже не від світу цього.

— Пригадуєш, коли ми з мамою їздили на море?

— Так.

— Пригадуєш, я розповідав про Клеа?

— Пригадую, що коли ти приїхав, сказав мені, що тепер тобі начхати на Елізабет, що ти зустрів споріднену душу, що вона колись стане жінкою твого життя. Але ж ми були дітьми, ти цього не забув? Гадаєш, вона на тебе чекала в тому курортному містечку? Зійди на землю, друже. Із Софі ти поводився, як дурень.

— А тобі це на руку, чи не так?

— Цією колючкою ти хотів щось сказати?

— Я в тебе питав лише, як винайняти машину.

— У п’ятницю ввечері вона чекатиме на тебе перед будинком. Ключі я залишу на письмовому столі. У холодильнику знайдеш котлети, тобі треба тільки їх розігріти, а я пройдуся.

За Люком зачинилися двері. Я підійшов до вікна, щоб покликати його й вибачитися. Але хоч скільки гукав, Люк не обернувся й зник за рогом.

* * *

Я напросився на чергування в п’ятницю, щоб звільнитися вже в перші суботні години. Додому я повернувся на світанку й ключі від машини знайшов на письмовому столі, як Люк і обіцяв.

Я швидко прийняв душ і перевдягнувся. Виїхав майже опівдні. Зупинявся я лише заправитися. Покажчик пального наказав довго жити, і я прикидав, скільки пального в середньому споживає мій автомобіль і на око визначав, коли треба дозаправитися. Зрештою, це якось займало час. Відколи я виїхав, з неприємністю відчував, ніби тіні Люка та Софі сидять на задньому сидінні.

До готелю я під’їхав близько третьої. Хазяйка була дуже здивована. Їй шкода, але номер, який ми знімали, вже зайнятий новим пожильцем, а вільних кімнат немає. Я не мав жодного наміру залишатися в готелі на ніч. Я пояснив, що приїхав поговорити з одним із її клієнтів, старим паном, який тримався дуже рівно, і в якого я хотів дещо запитати.

— Ви приїхали сюди лише для того, щоб у нього щось запитати?! Але ж у нас є телефон. Пан Мортон усе життя простояв за прилавком свого кіоску, тому він так рівно тримає спину. Ви знайдете його у вітальні, він переважно там проводить пообідній час і майже ніколи не виходить.

Я подякував хазяйці, знайшов пана Мортона й сів біля нього.

— Добридень, юначе, чим можу прислужитися?

— Ви мене не згадали? Я нещодавно приїздив із молодою жінкою й найкращим другом.

— Це мені ні про що не каже, коли це було?

— Три тижні тому. Люк напік до сніданку коржиків, які всім дуже сподобалися.

— Дуже люблю коржики, взагалі люблю всілякі солодощі… То ви хто?

— Пригадуєте, я запускав на пляжі повітряного змія? Ви сказали, що я непогано вправляюся.

— Знаєте, я колись продавав повітряних зміїв… У мене був кіоск на пляжі. Я продавав також силу-силенну інших речей, рятувальні круги. Вудки… Тут нічого ловити, але я продавав також вудки, креми для засмаги. Яких я тільки курортників тут не бачив… Добридень, юначе, чим можу прислужитися?

— Я колись у дитинстві днів на десять приїздив сюди. Ми гралися з однією дівчинкою, я знаю, що вона відпочивала тут щоліта, то була не звичайна дівчинка, а глухоніма.

— Я продавав ще й парасольки та поштові листівки, але їх багато крали, і я перестав їх продавати. Помічав я це лише наприкінці тижня, коли марок виявлялося більше, ніж листівок. Крали їх хлопчаки. Добридень, юначе, чим можу прислужитися?

Я вже втратив надію роздобути від нього потрібну мені інформацію, коли до нас підійшла підстаркувата пані:

— Сьогодні від нього ви нічого не доб’єтеся. Учора він метикував ліпше. Сьогодні не його день, на нього то находить, то відпускає, він уже не зовсім при розумі. Я знаю, про яку дівчинку ви питаєте, я ще не втратила пам’яті. Ви говорите про маленьку Клеа, я її знала, але глухою вона не була.

Побачивши, що вразила мене, пані провадила:

— Я залюбки вам про неї розповім, але я зголодніла й не люблю говорити натщесерце. Якщо ви почастуєте мене чаєм у кав’ярні, ми зможемо поговорити. Зачекайте, я сходжу по пальто.

Я допоміг старій пані надягнути пальто, і ми повільно рушили до кондитерської. Вона всілася надворі й попросила цигарку. У мене сигарет не було. Вона схрестила руки на грудях і вп’ялася поглядом у тютюновий кіоск із протилежного боку вулиці.

— Легкі підійдуть, — зауважила вона.

Я приніс пачку цигарок і сірники.

— Цього року я отримаю диплом медика, — сказав я, віддаючи їй цигарки й сірники. — Якби мої викладачі побачили, що я зараз роблю, вони мене відрахували б.

— Якби ваші викладачі гаяли час на те, щоб вистежувати, що ми робимо в цій глушині, я порадила б вам змінити виш, — відказала вона, черкаючи сірником. — Щодо часу, який мені ще відведений, ніяк не можу зрозуміти, чому роблять усе, щоб нам його спаплюжити. Не можна алкоголю, не можна цигарок, не можна жирного, не можна солодкого: ніби й хочуть продовжити нам життя, і одночасно відбивають до нього смак, усі ті вчені, які думають за нас. Яка я була вільна у вашому віці, вільна швидше себе заганяти до могили, але й вільна жити! Отож уже скористаюся з вашої чарівної компанії й наставлю носа медицині, якщо для вас це не дуже витратно, я не відмовилася