Читати книгу - "Твої очі, Валерія Оквітань"

— Ти не розповіси мені, чому так раптово втекла? — Зайшовши до Зої в кімнату одразу запитав Андрій, його тон нагадував батьківський.

Сам чоловік сьогодні був вдягнутись святково. Чорний костюм та темна сорочка вигідно підкреслювала його чорні як ніч очі. На мить Зоя задивилась на нього. Він виглядав як чоловік з її мрій, на мить вона забула ким вони є один одному і те, що він одружений. А головне те, що вона повинна його підставити.

— НІ. — Беззаперечно відповіла йому дівчина.

— І як до тебе ставився Віктор, і що розповідав теж? — Підходячи ближче до столу за яким сиділа дівчина, вивчаючи українську, мовив Андрій.

— Ні. — Повторила дівчина.

— Що ж воля твоя! — Він відмітив для себе, що дівчина старалась не дивитись на нього, хоча інколи ловив її зацікавлені погляди, а тому його розбирала цікавість, що ж такого трапилось у його брата, що вона перестала наляканим зайцем тікати від нього.

Андрію звісно подобалось, що вона більше не боялась так сильно як це було раніше, але натомість дівчина ставилась до нього дещо байдуже, і це збивало з пантелику.

— Сьогодні до тебе прийде Лада. — Повідомив він, і помітив як обурливо на нього глянула дівчина, як на зрадника.

Чорний пам’ятав про її небажання зустрічатись з його дружиною, однак сьогодні він не міг залишити дівчину саму в будинку. Королівська родина чекала його сьогодні на прийомі.

— Я ж просила… — Ледь не крізь сльози мовила дівчина, піднімаючись на ноги, від чого поли її халату трішки розкрились, відкривши чоловіку, невеликий клаптик її персикової шкіри, на її худі ключиці.

Чоловік важко ковтнув відчувши прилив жару, він послабив свою краватку, і рукою потягнувся до неї. Зоя спочатку не розуміла його дій, бо була занурена у власні думки, однак не могла не помітити, що повітря між ними погустішало.

Вона опустила свої очі вслід за ним, і помітила яка картина відкрилась чоловіку. Зоя вмить почервоніла, і навіть не від його погляду, а від своєї реакції на те.

Її дихання пришвидшилось, все тіло почало поколювати від нових відчуттів, тепер його близькість не приносила болю. Дівчина губилась у навколишньому, перед нею були лише його чорні очі, які затягували у вир невідомого.

— Зоє, — видихнув Андрій, наближаючись до неї.

Чоловік завів свою руку за її спину, та невагомо поклав на спину, погладивши її.

— Тендітна дівчинко…

Зоя тремтіла не від холоду, а від його рук, вона й сама не могла пояснити свою реакцію, чому її саме зараз так тягнуло до Чорного, чому вона не дивлячись на їхню відмінність, так бажала зараз бути ближчою до нього.

Що в біса коїлось?

Цього не могли пояснити ні чоловіка, що так жадібно вдихав її запах, ні дівчина, що свідомо дозволяла йому це робити.

Вона настільки розчинялась у тому, як ніжно він проводив долонями по її шкірі, що одразу вкривалась сотнями мурашок.

Вони дихали повітрям один одного, забуваючи про навколишній світ, до тих пір, поки Андрій не нахилився нижче, доторкаючись своїми губами до її.

Чорний, був тим, хто яро противився цьому зв’язку, ледь не бив себе в груди, що не бачив в дівчині дорослу, і тут… Шалений потяг, який він відчув щойно побачивши, зміг би пояснити лише той, хто сам опинився в такій ситуації.

Чоловіка не хвилювало навіть те, що зовсім скоро в його будинок, де він боровся сам з собою, щоб не спробувати смак Зоїних рожевих вуст, мала прийти його, поки що, дружина.

І він насмілився.

Насмілився захопити її нижню губу, несміливо, ніжно, стараючись не налякати. Потім - нижню, ласкав чергуючи. Він вертався до кутиків, з посмішкою помічаючи, як тягнеться за ним Зоя. Як підставляється під поцілунки.

Солодкі. Він навіть не уявляв, яка це насолода.

Вже і забув, як це цілувати свого Реципієнта. Фіолетові все ж його прокляття.

Зоя ж стояла, не рухаючись, їй теж були небайдужі поцілунки Андрія, дівчина хотіла відчути себе бажаною.

Хотіла на мить забути ким вона є, і в що втрапила. Хотіла відчути себе живою, простою людиною, яку кохає такий чоловік, як Чорний.

Страх перед ним зараз нівелювався, стираючи всі стереотипи.

Були тільки він і вона.

І Лада, яка невчасно зайшла до кімнати.

— Що тут коїться? — Сердито запитала вона Андрія, поки Зоя злякано відсахнулася дів чоловіка, що тільки винуватим поглядом зиркав на неї. — Ти ж казав, що не бачиш в ній сексуальний об’єкт.

Жінка зупинилась в самісінькому проході, поклавши руки по боках, і переводи погляд то на Зою, яка рукавом терла губи, стираючи поцілунки Чорного, то на Андрія, який лише спостерігав за діями його дівчинки.

— Підбирай слова! — Зле рикнув чоловік, лякаючи Зою, однак Лада не здавалась.

— Я думала вона з тобою буде в безпеці, але що я бачу, ти розбещуєш її.

— Я повнолітня, — раптово заговорила Зоя. — Та й хіба ти не цього хотіла? Не хотіла, щоб я спала з твоїм чоловіком, щоб зі спокійною душею думати про іншого?

Слова дівчини були пронизані бридливістю, але тепер на неї дивились дві пари здивованих очей. Певно, вони не сподівались, що Зоя таке бовкне.

— Що ти верзеш? — Звузила очі Лада.

— Правду! — Зоя дещо відійшла від подружжя, немовби приходячи до тями.

Дівчина почервоніла, згадавши, за чим їх застукала Лада. Вона цілувалась з її чоловіком, і їй це сподобалось.

Означало це, що Зоя погана людина. Цілуватися з чужими чоловіками - це погано! Відчувати потяг до чужих чоловіків ще гірше, тому вона вирішила напасти першою, аби не встигли звинуватити її.

— Зоє, — знову наблизився до неї Андрій, обіймаючи однією рукою. — Тобі треба просити вибачення у Лади.

— Не буду я перепрошувати, вона лише використовує мене у власних цілях. — Дівчина спробувала вирватись, з його обіймів, та чоловік продовжував її утримувати. — Ви всі мене лише використовуєте!

— Пусти кажу! — Крикнула дівчина востаннє, після чого Андрію таки довелось її відпустити.

Дівчина стрімко вибігла з кімнати, постаралась зникнути з очей, залишаючи позаду себе розгублених людей. Їй було соромно, за те, що вона робила з Андрієм, за те, що Лада стала свідком її слабкості, за те, що вона зірвалась на них. Хоча ці люди фактично ні в чому не були винні.

Вони просто опинились не в тому місці не в той час.

Зоя забігла у вбиральню, яка першою натрапила їй на очі, закрила двері зсередини, і притулилась до них, помаленьку з’їжджаючи вниз.

Вона заховала обличчя в зігнутих колінах, і гірко заплакала, жаліючи себе. Тоді, в обіймах Андрія, вона почувала себе захищено, оповитою силою, а тепер зовсім розбитою, ніби спустилась з небес на землю.

Він одружений, а вона змовилась з його братом його підставити. До того ж до цього моменту вона його боялась та уникала.

То, що ж насправді сталось?

Доки Зоя у всьому винила себе, у її кімнаті, один навпроти одного, стояли ті, хто ще два місяці тому вважались справжньою сім’єю. Зараз це була лише жалюгідна пародія.

— Ти чого поліз до неї? — Сміливо поцікавилась Лада.

— Тобі що до того, га? Ти дарма лише її налякала. — Наблизився до неї чоловік, так, щоб вона задерла голову, дивлячись на нього.

— Я твоя дружина, і ти смієш на моїх очах цілувати іншу?

— Дружина. — Розсміявся Андрій. — Ти давно стогнала чуже ім’я будучи піді мною, дружино?

Лада розгублено, кліпала, не знаючи, що йому відповісти. Це було лише одноразово, і вона сподівалась, що Андрій цього не помітив.

Але не доля була, її надіям збутись.

Таки почув. Що ж напевне, це і на краще.

— Не забула, отже! Тож не смій мені диктувати свої умови, зрозуміла?

Жінка не відповіла на його засторогу, а тому Чорний мусив її повторити.

— Не чую!

— Зрозуміла. — Огризнулась вона, міцніше стискаючи ремінчик від її сумки.

— Як мені тепер Зою зашилити з тобою? Мене чекають на прийомі…

Чоловік заметушився, розуміючи, що зараз у безвихідній ситуації. З одного боку залишитись він не може, взяти Зою з собою теж, але і з Ладою тепер теж не зрозуміло.

Чи буде доречно залишати їх вдвох, після того, що було декількома хвилинами раніше.

Спершу чоловік вирішив, знайти Зою.

— Я залишусь. — Викрикнула наостанок Лада, та чоловік лише відмахнувся від її слів.

Чорний спустився вниз, очікуючи, що Зоя сховалась від нього на кухні, та надії його були марні. Він лише налякав персонал, що здивовано спостерігали за ним.

— Зої тут не було?

— Ні, пане. — Обізвалась служниця, яка найчастіше допомагала дівчині. — Перевірте ванну кімнату нагорі. — Підказала вона, знаючи точно, що дівчина там.

Андрій подякував жінці, і піднявся нагору, аби перевірити її здогадку. Як і говорила жінка, двері у ванну кімнату були зачинені.

Він легенько постукав у двері:

— Зоє, відчини, будь ласка. — Тихо мовив він, хоча в самого демони вирували всередині вимагаючи свого. Вони надійно стверджували йому, що варто йому закінчити розпочате.

Клятий зв’язок.

Як Донор він відчував її відчуття, та й дівчина не закривала їх від нього. Щедро ділилась з Чорним своїм страхом.

Але чому знову страх? Невже він скривдив її своїми діями. Чи то був страх її почуттів?

— Ні! — Вперто стояла на своєму дівчина.

— Мені вже треба йти, Зоє, не випробовуй мою витримку.

— Не вийду, сказала ж.

Чорний важко зітхнув, притуливши лоба до дверей.

Зоя ніби відчувала це. Відчувала, що його витримці таки приходить кінець, допоки не почула поруч з ним голос Лади.

— Ти йди, а ми залишимось вдвох. З нами нічого не станеться. — ЇЇ тон дівчині здався лагідним, від чого її ледь не знудило.

Дивно, чому б це викликало в неї таку реакцію.

— Ти впевнена? — Твердо запитав її Андрій.

Що відповіла йому жінка Зоя не чула, одна вона чула слова Андрія:

— Те, що ти бачила, лише між нами. Між мною та Зоєю. Це не твоя справа, зрозуміло? Не чіпляйся до неї.

— Я що - монстр якийсь? Ти за кого мене приймаєш? — Обурено поцікавилась жінка.

А Зоя відчувала прилив сил. Він заступився за неї перед своєю дружиною, хоч вона цього була не варта.

— Чуєш, Зоє, я мушу йти. — Сказав він їй наостанок, а після чого такий вийшов з будинку, захвативши з собою піджак для завершення образу.

— Ми одні. — Через деякий час сказала Лада. — Не думаєш що нам варто поговорити?

Зоя піднялась на ноги, оглянула себе в дзеркалі, помітивши, що вона далеко не така смілива як Лада, однак її злість на ту ситуацію в якій вони всі опинились наразі керувала дівчиною, затьмарюючи всі інші її проблеми.

Дівчина таки відкрила двері настіж, заставши перед собою жінку зі схрещеними руками, яка невдоволено її чекала.

— Так, думаю! —   Вже сміливіше сказала Зоя. — Я тебе слухаю.