Читати книгу - "Безцінний"

Останнє речення по суті означало: «Ми вирішили перевірити, чи ви не збоченці, яким треба скрутити голови, а потім викинути їх в океан, доки вони когось не зґвалтували, бо якийсь папуга їх захистить, і вони ґвалтуватимуть далі».

— Я перепрошую, ви офіцер поліції? — запитала Ліза все ще заспаним голосом.

— Я начальник патруля охоронної служби «Raven» у районі Рошелл-Хайтс округу Нью-Рошелл у штаті Нью-Йорк, — відповів Чавес таким тоном, ніби рапортував про свої військові відзнаки.

— У такому разі, шановний начальнику патруля, — Лізин голос уже звучав цілком бадьоро, — прошу вас залишити веранду будинку, який ми з чоловіком винаймаємо, перш ніж я викличу справжню поліцію. Мушу сказати, що я приголомшена. Бриджет Корбетт говорила про чудовий район і досконалу охорону, ви теж справили на мене гарне враження, коли ми розмовляли ввечері. А після цього ви приперлися до мого дому серед ночі, вириваєте мене зі сну і говорите зі мною тоном, до якого я не звикла. І якщо негайно, повторюю — негайно! — почувся гарний нью-йоркський акцент, — ви не приберете руки зі своєї пушки, я за себе не відповідаю!

Чавес відступив на крок.

— Прошу вибачити, — пробелькотів. — Ми справді намагаємося дбати про безпеку мешканців. Просимо в агентствах нерухомості, щоб посередники інформували нас про всі зміни, але вони не завжди прислухаються.

Ліза зітхнула й поправила простирадло, яке було на ній, так недбало, що воно сповзло на ключиці, відкриваючи декольте.

— Це я перепрошую. Я геть перестаю бути собою, коли мене виривають зі сну. І, може, це також трохи наша провина, що ми так зненацька сюди заїхали. Але ми хотіли одразу випробувати цей дім. Розумієш, про що я кажу, Домінґо? Я можу тебе називати Домінґо?

Простирадло непомітно зсунулося ще на п’ять сантиметрів, відкриваючи округлості грудей.

— Дінґ, — прохрипів Чавес. — Усі називають мене Дінґ.

І я все добре розумію.

— У такому разі, Дінґ, можемо вважати, що ми одне одного пробачили і це нічне непорозуміння є початком теплої приязні?

— Саме так, пані! Добраніч.

— Добраніч, Дінґ.

Замкнула двері, зачекала ще хвилину, дослухаючись до кроків, що віддалялися, і у три стрибки вискочила нагору. Анітрохи не соромлячись, скинула простирадло і натягла светр, очевидно, після відмови Кароля перестала сприймати його в сексуальному плані. А може, це її шведська натура диктувала не розглядати своє тіло з повного провини й сорому побожністю, характерною для католицьких суспільств.

— Швидко, — кинула. — У нас кілька хвилин, поки він охолоне й розповість у подробицях колегам, що його спіткало. На долю секунди ввімкну в Ричмонда світло в коридорі й запишу зображення, щоб пересвідчитися, чи ми бачимо те, що слід.

Ввімкнувши світло, Ліза могла зробити знімок нормально, без допомоги камери нічного бачення, яка перетворювала все на монографічну картинку. Наприкінці коридора на другому поверсі за відчиненими дверима було приміщення або без вікон, або зі щільно завішаними вікнами. І в цьому приміщенні навпроти коридора висіла картина заввишки близько півтора метра і завширшки сімдесят сантиметрів. Імпресійне зображення американських прапорів, що скорботно висіли один біля одного в дощовий день на нью-йоркській вулиці. Дуже характерний мотив для Фредерика-Чайлда Гассама, великого американського імпресіоніста. Це олійне зображення коштувало близько півтора мільйона доларів, може, й більше, залежно від патріотичних настроїв покупців. І було гарне. Порівнювати його з імітаціями з першого поверху — це як порівнювати Саґрада Фаміліа[43] з панельною багатоповерхівкою.

— Може, це копія? — подумав уголос.

— Ні, — впевнено відповіла Ліза. — Гассам насправді написав кілька цих прапорів, але всі вони відрізнялися один від одного. Найвідоміший і найкращий висить, здається, в Овальному кабінеті. Він був у Білому Домі від часів Кеннеді, але тільки Обама наказав повісити його в себе. Думаю, завдяки примхам Обами цю картину бережуть краще, ніж усіх імпресіоністів на світі. А шкода, бо це прекрасна річ. Окрім цього, прапори Гассама висять у Далласі, в Метрополітен-музеї, Національній галереї, Нью-Йоркському історичному товаристві. А мій улюблений — у Музеї Амона Картера. Мушу колись схилитися над ним із турботою.

— Де це?

— Форт-Ворт у Техасі. А саме цей конкретний Гассам пішов кілька років тому на аукціоні «Сотбіз» у Нью-Йорку за мільйон двісті. Правду кажучи, я була певна, що його купить якийсь музей, але всі ставки перебив анонімний колекціонер. Патріот від деревообробної промисловості, як ми вже знаємо.

Ліза, певно, упіймала його здивований погляд, бо хитро підморгнула.

— Скажімо, так, є історичні періоди, які цікавлять мене більше.

Коліщатка в Каролевій голові оберталися дедалі швидше.

— Оці всі крадіжки імпресіоністів останніми роками… Ти казала, що була в Ріо під час карнавалу… Боже, це ж сотні мільйонів доларів…

— Не зараз, котику… — перервала його Ліза. — У тебе був шанс розвести мене на сповідь в інтимних умовах. Ми не в Ріо, ми в Нью-Рошелл. Що ти бачиш на фото, окрім Гассама?

— Колір стін, — мовив Кароль.

Мовчки кивнула головою. Колір стін був такий самий, як на знімках Рафаеля. Темно-помаранчевий, цегляний, дещо низькопробний порівняно з ошатністю резиденції і вже точно не відповідний для експозиції таких шедеврів, як Рафаель і Гассам. Не кажучи вже про телевізор. Може, картини були тут лише тимчасово? Може, чекали, доки Ричмонд закінчить готувати якийсь сейф у віллі в горах, щоб потрапити туди, як і було задумано? Може, за якимось неймовірним збігом обставин вони вибрали короткий проміжок часу, коли ця крадіжка була взагалі можлива?

— Можеш туди зазирнути? — запитав у Лізи.

— Hi, — відповіла. — Далі немає камер, на цьому коридорі закінчуються наші знання про охорону і системи сигналізації.

— І?

— І якщо всередині немає жодних несподіванок, то це непогано. Рівень складний, але не неможливий. Тільки одна річ мене непокоїть. — Постукала пальцем по Гассаму на екрані.

— Ну?

— Я була рада, що цього немає на Рафаелі, хоча, може, й передчасно. Бо якщо є на Гассамі, то від часу, коли був зроблений знімок Юнака, це могли встановити на усіх картинах.

— Але що? Якийсь захист полотна?

— І то непоганий, не такий примітивний, який монтують у музеях. Там зазвичай встановлюють підвісні або оптичні датчики, які вмикають сигналізацію, коли картину знімають чи вирізають з рами. Дуже запізно. Є більш просунуті системи, ізраїльський «Вісонік» виготовляє такі, що піднімають тривогу вже при першому доторку до картини, реагують на зміну положення на одну десяту міліметра. І я гадаю, він тут встановлений у броньованій