Читати книгу - "Волден, або Життя в лісах"

залізничним дивам: міг◦би заприсягтися, що дехто з моїх сусідів ніколи не добереться до Бостона так швидко, аж ось вони з'являються на платформі й лунає дзвінок. Зараз усі намагаються жити «по-залізничному», недаремно ж нам так часто нагадують розчистити потягам дорогу. Тут ніхто не зачитує закону про бунти[161] й не стріляє над головами в юрми. Ми викували собі безповоротну долю, Атропос[162]. (Чом◦би й не назвати потяг так.) Люди знають, що о такій-то годині ця стріла полетить у певному напрямку компаса, але живуть своїм життям, а вздовж іншої колії діти йдуть до школи. Від того наше життя стає розміренішим. Так навчаємося триматися, мов син Вільгельма Теля. У повітрі повно невидимих стріл. Усі шляхи, крім твого власного, — це шляхи долі. Отже, не збочуй зі свого шляху.

Торгівля мені симпатична через її підприємливість і звитягу. Торговці не заламують рук, не моляться Юпітерові. Я день за днем спостерігаю, як ці чоловіки, більш відважні й менш, більш задоволені й менш, займаються своїми справами — і, можливо, самі не розуміють, яке їхнє заняття цікаве. Мене менше розчулює героїзм тих, хто протримався пів години на передовій під час битви при Буена-Віста[163], ніж розмірена й погідна звитяга тих, хто зимує на сніговому плузі; досвітня відвага людини, розбудженої до бою о третій ранку, невишколена хоробрість, що її Бонапарт вважав найбільшою рідкістю, розчулює мене менше, ніж витривалість того, хто взагалі не лягав, а засне допіру тоді, коли вщухне буря чи замерзнуть жили залізного скакуна. У ранок Великої Завірюхи, коли буря лютувала і холодила кров, я чув крізь пару від їхнього дихання приглушене калатання дзвона на паротягу, який сповіщав, що обійдеться без значних затримок, попри вето північно-східної хурделиці по цілій Новій Англії, і перед очима в мене поставали плугатарі під снігом і градом, тільки їхні плуги вже не викорчовують стокроток і не розворушують гнізд польових мишей. Голови їхні стирчать над плугами, мов брили у С'єра-Неваді, що визирають за межі нашого всесвіту.

Торгівля — самовпевнене, безжурне, вдумливе, авантюрне й невтомне ремесло. А◦крім того, методи її дуже природні — не те що в багатьох химерних підприємств і сентиментальних експериментів, — чому вона й завдячує своїми винятковими успіхами. Я відживаю й розпружуюся, коли повз мене гуркотять вантажні потяги. Я чую запах товару, який розноситься від бостонської Довгої верфі до канадського озера Шамплейн, нагадуючи мені про далекі краї, коралові рифи, індійські океани, тропічний клімат і розмір земної кулі. Побачивши пальмове листя, що наступного літа захищатиме від сонця лляні голови Нової Англії, манільське прядиво й кокосові шкаралупи, старий мотлох, джутові сумки, брухт та іржаві цвяхи, я почуваюся громадянином світу. Порвані вітрила повчальніші й цікавіші зараз, коли лежать у вагоні, ніж коли їх перетворять на папір, на якому надрукують книжки. Хто опише історію пережитих штормів промовистіше, ніж пошматовані вітрила? Ця коректа виправлень не потребує. Аж ось везуть менський ліс: його не змогли доставити на узбережжя раніше через повінь, яка ламала і відносила геть дерева, тож ціна піднялася на чотири долари за тисячу; сосна, ялина, кедр — перша, друга, третя і четверта якість, але ж іще недавно всі вони були однієї якості й махали гіллям понад ведмедями, лосями й карибу. Далі котиться томастонське вапно, прекрасний товар, який довго мандрував між пагорбів, перш ніж його погасили. Ось пакунки клоччя найрозмаїтіших відтінків і якості, найнижчий ступінь падіння бавовни й полотна, останній путь суконь і вбрань з картатої цупкої тканини, мусліну й інших матеріалів, що прикрашали модниць і злидарок, але зараз їх ніде, хіба крім провінційного Мілвокі, не назвуть прекрасним взірцем англійської, французької й американської моди: всі вони стануть папером одного кольору чи, щонайбільше, кількох відтінків, і на всіх них, присягаю, напишуть правдиві історії з життя, піднесені й ниці! З цього закритого вагона тхне солоною рибою — різкий запах торгівлі й Нової Англії нагадує мені про рибалок біля узбережжя Великої Ньюфаундлендської банки. Хто ж не бачив солоної рибки, прокопченої так добре, що ніщо на цім світі її вже не зіпсує, так що у стійкості вона може змагатися навіть зі святими? Нею можна замітати й мостити вулиці чи колоти дрова, візники можуть ховатися під нею від сонця, вітру й дощу, а власники крамниць можуть, як один конкордський торговець, вивішувати її перед дверима на знак, що вони вже відкриті, доки навіть найдавніший покупець уже не зможе сказати напевно, тварина це, овоч чи мінерал, а рибина й далі лишатиметься чистою, як сніжинка, і якщо вкинути її в казан і відварити, вийде поживний суботній обід, дарма що сірого кольору. Далі — іспанські шкури: хвости бичків задерті так само, як за життя, коли вони гасали іспанськими пампами, і ця їхня впертість нагадує про безнадійну невиліковність усіх наших вроджених недоліків. Я, пізнавши вдачу людини, вже не плекаю надії змінити її на гірше чи на краще. Як кажуть орієнтали, «хай ти скільки грій, прасуй і перев'язуй собачий хвіст, а він навіть після дванадцяти років трудів залишиться, як був». Єдині дієві ліки проти впертості цих хвостів — зварити з них клей: здається, так з ними зазвичай і чинять, після чого вони перестають випинати, а починають прилипати. Везе потяг і бочку меляси чи бренді такому собі Джону Сміту в якомусь Катинґсвілі, штат Вермонт, торговцеві із Зелених гір, який скуповує товар у фермерів побіля своєї просіки, а тепер, можливо, стоїть на складі й розмірковує, як постачання з узбережжя позначиться на цінах, чи вдвадцяте обіцяє покупцям, що вже з наступним потягом чекає нову постачу найвищої якості. Навіть рекламу дав у «Катінґсвільській газеті».

Доки ці товари тягнуться на північ, інші летять на південь. Почувши важке дихання потяга, я підіймаю погляд від книжки саме вчасно, щоб побачити, як крізь містечко, мов стріла, пролітає висока сосна, спиляна на далеких північних пагорбах. Колись вона височіла на Зелених горах над річкою Конектикут, а хвилин за десять навіки зникне з-перед очей людських, коли її пустять

на щоглу

Для корабля-гіганта[164].

Слухайте! Ось і потяг, що везе худобу з тисячі гір, кошар, стаєнь і обор. Повз нас пролітають, як гірське листя, підхоплене серпневими вітровіями, погоничі зі своїми ціпками, підпаски зі своїм товаром, загалом усе, крім хіба самих гірських пасовиськ. Повітря сповнюється муканням телят і меканням ягнят, а ще тупотом биків, ніби повз нас пропливає пасторальна долина. І коли на шиї у старого барана калатає дзвоник, гори