Читати книгу - "Оповіді про кохання, божевілля та смерть"

Ми належали до різних соціальних кіл, і коли вона п’яніла від щастя, що носитиме моє ім’я, я жив у світі, де неминуче мусив фліртувати з дівчатами зі знаних фамілій, які мали багатство і часом були дуже вродливими.

Одна з них так фліртувала зі мною під парасольками під час одного garden party, що я втратив голову і став усерйоз добиватися її руки. Та якщо я сам годився для цих забав, то моїх статків не вистачало, щоб обіцяти їй те, чого вона хотіла, і вона ясно дала мені це зрозуміти.

Вона мала рацію, абсолютну рацію. Тож я став фліртувати з її подругою, доволі негарною, але далеко не такою вправною у цих тортурах тет-а-тет на відстані в десять сантиметрів, уся принада яких полягає в тому, аби довести до шалу свого партнера, зберігши при цьому цілковите самовладання. Цього разу голову втратив не я.

Упевнений у своїй перемозі, я відтак став думати про те, як порвати стосунки з Інес. Я продовжував з нею зустрічатися, і хоча вона не могла обманюватися щодо ослаблення моєї пристрасті, її любов була занадто сильною і її очі сяяли щастям щоразу, коли я приходив.

Її мати лишала нас самих; і навіть якби вона знала, що відбувається, то закрила би на це очі, аби не впустити бодай примарну можливість піднятися із донькою у значно вищий світ.

Якось увечері я пішов туди, готовий порвати з Інес, і через це у видимо поганому настрої. Вона підбігла, аби мене обійняти, але спинилася, раптом збліднувши.

— Що з тобою? — запитала вона.

— Нічого, — відповів я із силуваною посмішкою, погладивши її чоло.

Вона дозволила це зробити, але не зважала на мою руку і пильно на мене дивилася. Урешті відвела звужені очі, і ми увійшли до вітальні.

Прийшла її мати, але, відчувши грозову атмосферу, побула лише хвильку й пішла.

Порвати — коротке і просте слово; але як це почати…

Ми сиділи і мовчали. Інес відхилилася, відвела мою руку від свого обличчя і впилась у мене очима, сповненими болю від тривожного вивіряння.

— Усе ясно… — сказала вона впівголоса.

— Що? — холодно запитав я її.

Мій спокійний погляд уразив її більше, ніж голос, і вона перемінилася в лиці:

— Що ти вже мене не любиш! — чітко промовила вона, безнадійно хитаючи головою.

— Я чую це від тебе вже усоте, — відказав я.

Жорстокішої відповіді бути не могло; але я вже почав.

Інес якийсь час дивилася на мене майже як на чужого і, різко відвівши мою руку з сигаретою, сказала надломленим голосом:

— Естебане!

— Що? — знову повторив я.

Цього було достатньо. Вона поволі відпустила мою руку і відкинулася на спинку канапи, у світлі лампи її мертвенно бліде обличчя здавалось скам’янілим. Та за мить вона відвернулась і затулила лице тремтячою рукою.

Минув іще якийсь час. Несправедливість моєї поведінки — бо я бачив у ній лише кривду — посилювала мою глибоку досаду на самого себе. Тому коли я почув, чи радше відчув, що врешті полилися сльози, то підвівся, голосно цикнувши язиком.

— Я гадав, що в нас більше не буде сцен, — сказав я, проходжуючись по кімнаті.

Вона не відповіла, і я додав:

— Нехай ця буде останньою.

Я відчув, що плач затих, і за мить вона відповіла мені зі сльозами в голосі:

— Як хочеш. — Та відразу ж упала з риданнями на канапу. — Що я тобі зробила! Що я тобі зробила!

— Нічого! — відказав. — Але я також нічого тобі не зробив. Ми квити. Я по горло ситий усім цим!

Мій голос явно був значно черствіший, ніж мої слова. Інес підвелася і, опершись на підлокітник канапи, зимно повторила:

— Як хочеш.

Це було прощання. Я збирався розірвати стосунки, але мене випередили. Самолюбство, жалюгідне уражене самолюбство, змусило мене відповісти:

— Чудово… Я йду. Нехай тобі щастить… іще раз.

Вона не зрозуміла і здивовано на мене глянула. Я вже вчинив першу підлість і, як буває в таких випадках, в якомусь одурі впав іще нижче.

— Та ж ясно! — додав я грубо. — Бо на мене ти не жалілася… Хіба ж ні?

Іншими словами: я зробив тобі честь, ставши твоїм коханцем, і ти маєш бути мені вдячна. Вона зрозуміла радше мою усмішку, ніж мої слова, і доки я пішов у коридор по свій капелюх, у вітальні її тіло й уся душа переживали крах.

Відтак, ідучи коридором, я гостро відчув, що тільки-но зробив. Прагнення розкоші, багатообіцяючий шлюб — усе це виїдало мою душу. Я, який пропонував себе з торгів великосвітським поганулям із капіталом, виставляв себе на продаж, щойно геть безчесно повівся з жінкою, яка любила мене безмірно… Хвилина слабкості на Оливковій горі чи підлість чоловіка, який таким не є, приводять до одного і того самого: жадання самопожертви, відновлення за будь-яку ціну власної гідності. А потім — непогамоване прагнення ніжності, бажання поцілунками осушити сльози коханої жінки, чий перший усміх після завданої нами урази є найпрекраснішим світлом, яке може залити серце чоловіка.

Та справу зроблено! Я не міг вернутися і сам узяти те, що тільки-но так зганьбив; я вже не був її гідний і більше був її не вартий. В одну мить я упослідив найчистіше кохання, яке бодай колись відчував до себе чоловік, і разом з Інес утратив щастя, якого більше не знайдеш: мати когось, хто нас щиро кохає.

Зневірений, принижений, я підійшов до дверей вітальні і побачив, що вона лежить на канапі і гірко ридає.

Інес! Уже втрачена Інес! Я ще глибше відчув, чого позбувся, побачивши її тіло, уособлення кохання, яке трусилося від плачу за її померлим щастям. Майже не усвідомлюючи, що чиню, я спинився.

— Інес! — промовив я.

Мій голос був уже не такий, як раніше. Вона мусила це помітити, бо її душа, ще дужче ридаючи, почула безнадійний поклик мого кохання. Так, цього разу безмежного кохання!

— Ні, ні, — озвалася вона. — Уже занадто пізно!

Паділья замовк. Мені рідко доводилося бачити спокійнішу i стриманішу гіркоту, ніж та, що була в його очах, коли він договорив. А я, зі свого боку, не міг викинути з пам’яті ту чарівну красуню з ложі, яка ридала на канапі…

— Ви мені повірите, — знову заговорив Паділья, — якщо я скажу, що в мої безсонні ночі незадоволеного самим собою одинака вона стояла перед моїми очима…

Я відразу ж виїхав у Буенос-Айрес, не побачившись