Читати книгу - "Оповіді про кохання, божевілля та смерть"

Кандію, поки дістався здобичі, ухилявся, змінював курс, натикався на щось і перевертався значно більше, ніж треба. Нарешті він її схопив; одним ударом мачете оголив криваво-червоні волокна бальзамного дерева і, притулившись до колоди, зміг навскоси проплисти з нею якийсь відрізок шляху. Проте гілки, дерева, що невпинно пропливали мимо, тягли його за собою. Тоді він змінив тактику; прив’язав свою здобич і розпочав німу і невпинну боротьбу, безмовно вкладаючи душу в кожен гребок весла.

Висока вода несе колоду так стрімко, що й три чоловіки застановляться перед тим, як перейняти її. Проте Кандію, окрім великої сміливості, мав за плечима ще й тридцять років піратства на річці при високій і низькій воді; до того ж він хотів стати власником грамофона.

Ніч, що спадала, підготувала йому пригод досхочу. Річка швидко несла свої оливові води. По обидва боки невпинно проминали густі тіні. На ґвабіробу наскочив потопельник; Кандію нахилився і побачив, що в того роздерте горло. Потім були непрошені гості: нападаючі гадюки, ті самі, які під час повеней забираються по колесах пароплавів аж у каюти.

Геркулесова праця тривала, бервено дрижало під водою, але попри все гребець тягнув його за собою. Врешті він здався; ще більше зрізав кут причалювання і зібрав останні сили, аби добратися до берега протоки, що огинає кручі Теюкваре. Упродовж десяти хвилин ловець колод, із напнутими на шиї жилами і скам’янілими грудними м’язами, робив те, чого більше ніколи не зробить ніхто, аби вийти з протоки при високій воді з колодою на буксирі. Ґвабіроба нарешті дісталася каміння і перекинулася саме тоді, коли в Кандію лишилися сили тільки на те, аби закріпити канат і звалитися горілиць.

Заледве минув місяць і містер Холл отримав свої три десятки дощок; уже через двадцять секунд він вручав Кандію грамофон і двадцять платівок на додачу.

Фірма «Кастелум і Ко», хоча й кинула навперейми колодам цілу флотилію пароплавів (і тривало це значно довше, ніж місяць), втратила їх чимало. І якщо Кастелум колись приїде в Сан-Ігнасіо й навідається до містера Холла, то буде щиро вражатися меблями згаданого бухгалтера, які зроблено з бальзамного дерева.

Смерть Ізольди

Закінчувався перший акт «Трістана й Ізольди». Стомлений метушнею того дня, я лишився сидіти у своєму кріслі, дуже радий своїй самотності. Повернув голову до зали, і мій погляд одразу ж спинився на ложі нижнього ярусу.

Це явно було подружжя. Він — абиякий чоловік, а, можливо, через його вульгарність комерсанта і різницю у віці з дружиною, навіть менше, ніж абиякий. Вона ж — молода, бліда, з тією несказанною красою, яка полягає радше не в обличчі — хоча й дуже гарному, — а в досконалій гармонії погляду, уст, вигину шиї, манери примружувати очі. Була то якраз краса для чоловіків і при цьому зовсім не провокативна; і це саме те, чого ніколи не зрозуміють жінки.

Якийсь час я неприкрито розглядав її, бо мені було добре її видно, і ще тому, що коли чоловік поглинає зором красиве тіло, то не вдається до жіночих штучок у вигляді лорнета. Почався другий акт. Я й досі дивився на ложу, і наші погляди зустрілися. Я, ще раніше оцінивши очарування того погляду, який блукав залою, в ту мить, коли він спинився на мені, спізнав найрозкішніше марення любові, якого доти ніколи не відав.

Тривало це дуже коротко; вона відвела погляд, та згодом, позаяк я вперто не зводив з неї очей, він двічі чи тричі ковзнув по мені. На мить я уявив себе її чоловіком і відчув несподіване щастя, але так само швидко зазнав розчарування в любові. Її погляд знову вернувся до мене, але тієї самої миті я відчув, що мій сусід ліворуч також на неї дивиться: на якусь мить вони обоє застигли, а потім привіталися.

Тож я не мав жодного права вважати себе щасливим чоловіком і придивився до свого спільника. То був чоловік за тридцять п’ять, зі світлою бородою і голубими очима, ясним і трохи суворим поглядом, що виражав тверду волю.

— Вони знайомі, — сказав я собі, — до того ж близько.

І справді, у другій половині акту мій сусід, який доти не відводив очей від сцени, став видивлятися на ложу. Вона із напівтемряви, трохи відкинувши голову назад, також дивилася на нього. Мені здалося, що вона ще більше поблідла.

Завмерлі, вони пильно і невідступно дивилися одне на одного, відгородившись від світу прямою лінією, яка з’єднувала їхні душі.

У третьому акті мій сусід ні на мить не повертав голову від сцени. Та перед тим, як той скінчився, він вийшов у бічний коридор. Я подивився на ложу: вона також пішла.

— Кінець роману, — сказав я собі меланхолійно.

Він уже не вернувся, ложа також лишалася порожньою.

— Так, вони повторюються, — він довго хитав головою. — Усі драматичні ситуації, навіть найнеймовірніші, можуть повторюватись і повторюються. Треба жити, а ви ще зовсім юний… І драми Трістана також, хоча це не виключає того, що в них є найтривкіший зойк пристрасті, що його видавала людська душа… Я люблю цей твір так само, як ви, а може, й дужче. Повірте, я не маю на увазі драму Трістана і з нею ті тридцять шість ситуацій, що стали догмою, поза якими всі решта є переспівами. Ні, сцена, що повертається, немов кошмар, дійові особи, які галюцинують померлим щастям, — це щось інше…

Ви бачили прелюдію одного з таких повторень… Так, я знаю, що ви пам’ятаєте… Тоді ми з вами ще не були знайомі. І саме з вами я мав би про це поговорити! Та ви неправильно судите про те, що бачили, ви подумали, що мені випало щастя… Щастя! Послухайте. Корабель відчалить за якусь мить, і цього разу я вже не повернусь… Я розповідаю вам так, як це можна було б написати, з двох причин: по-перше, ви дуже схожі на мене, яким я був тоді — на щастя, лише в доброму. А по-друге, тому що ви, мій юний друже, не станете за нею упадати, після того, що зараз почуєте. Тож слухайте.

Я познайомився з нею десять років тому і за тих півроку, поки був її нареченим, зробив усе, що міг, аби вона стала