Читати книгу - "У злиднях Парижа і Лондона"

— О, не починайте знову сперечатися, заради Христа, давайте не будемо сперечатися!..

Я простояв там хвилин двадцять, сподіваючись дізнатися щось про мормонізм, але крім галасу нічого не почув. Це звична доля вуличних зібрань.

На вулиці Мідлесекз крізь натовп на ринку продиралася неохайного вигляду втомлена жінка, тягнучи за руку хлопчака років п'яти. Вона розмахувала іграшковою дудкою в нього перед обличчям. Хлопчак рюмсав.

— Дурієш?! — кричала мати. — Нащо я взагалі тебе привела сюди, трубу купила, розважала? Давно не битий? Байстрюк малий, зараз ти в мене подурієш!

З дудки стекли кілька крапель слини. Галасуючи, матір з дитям зникли. Після Парижа це все здавалося дуже химерним.

Останньої ночі, яку я перебув у нічліжці на Пенніфілдз, там сталася сварка між двома пожильцями — огидне видовище. Один з підстаркуватих пенсіонерів, років під сімдесят, голий по пояс (його речі сушилися), несамовито шпетив невисокого кремезного портового вантажника, що стояв спиною до плити. Я бачив обличчя старого у світлі полум'я, і він майже плакав від горя й злості. Очевидно, трапилося щось дуже серйозне.

Підстаркуватий пенсіонер: «Ти ***!»

Вантажник: «Стули свою пельку, старий ***, а то я сам тобі її стулю!»

Підстаркуватий пенсіонер: «А давай, ***! Я на тридцять років старший, але так вломлю, що влетиш у відро зі сцяклями!»

Вантажник: «Ой, і знаєш що я тобі потім зроблю, старий ***?»

І так хвилин п'ять. Присутні пожильці сиділи похнюплені, намагаючись не зважати на сварку. Вантажник виглядав понуро, але старий лютував усе дужче. Підскакував до супротивника, кричав тому ледь не в обличчя, сичав, як кіт на стіну, й плювався. Він намагався розізлитися достатньо, щоб почати бійку, але це не дуже виходило. Зрештою він прокричав:

— ***, ось ти хто, *** ***! Відсмокчи, лайна шматок, ти ***! Я тебе розмажу, не встигнеш і рипнутися. П***, ось ти хто, сучий син. Скуштував, ***! Ось що я про тебе думаю! Ти наволоч, наволоч, БАЙСТРЮК ЧОРНИЙ!

Після цього він раптом осів на лавку, сховав обличчя в долонях і почав плакати. Вантажник, розуміючи, що всі налаштовані проти нього, вийшов.

Згодом я почув, як Стів пояснював причину сварки. Йшлося про їжу на один шилінґ. Старий залишився без хліба з маргарином, тож наступні три дні їстиме, тільки якщо з ним хтось поділиться. Вгодований вантажник, у якого була робота, збиткувався з нього, звідси й сварка.

Коли у мене залишився шилінг і чотири пенси, я перейшов у нічліжку в Боу, де брали лише вісім пенсів. Вхід був через площу, в глибокий, задушливий підвал десять на десять футів. При світлі яскравого полум'я сиділи десяток людей, переважно землекопів. Була північ, але син уповноваженого — бліда, приставуча дитина п'яти років — досі залишався там, граючись у землекопів на колінах. Старий ірландець насвистував сліпому снігуреві в крихітній клітці. Там були й інші співочі пташки — невеличкі, змарнілі істоти, що все життя прожили під землею. Пожильці звично дзюрили просто в багаття, щоб не виходити через двір до вбиральні. Сидячи за столом, я відчув, як щось заворушилося біля моїх ніг, і, поглянувши вниз, побачив чорний ланцюжок, що повільно рухався підлогою. Це були чорні таргани.

У спальні стояло шість ліжок, жахливо смерділи простирадла з величезними літерами «Вкрадено з № — роуд». На сусідньому ліжку спав старезний чоловік, художник, що малював на тротуарах, з неймовірно кривою спиною, що випиналася з ліжка за фут чи два від мого обличчя. Спина була гола й вкрита чудернацькими розводами бруду, як мармурова поверхня столу. Вночі прийшов п'яний пожилець, що наблював на підлогу неподалік від мого ліжка. Були також і клопи — не так багато, як у Парижі, але заснути не давали. Це було огидне місце. Втім, уповноважений з дружиною були товариськими людьми, готовими почастувати тебе чашкою чаю о будь-якій порі вдень і вночі.

Розділ 26

Вранці я заплатив за звичні чай-з-двома-скибками, купив півунції[191] тютюну й залишився з монетою в півпенні. Позичати грошей у Б. я поки що не хотів, тож залишалося лише звернутися до тимчасового притулку. Я дуже мало знав про те, як туди потрапити, але знав, що один такий є в Ромтоні[192], тож вирушив туди, діставшись на місце близько третьої чи четвертої по обіді. На ромтонському базарі, спираючись на загорожу для свиней, стояв зморщений старий ірландець, очевидно волоцюга. Я підійшов, сперся поряд з ним і запропонував йому коробку з тютюном. Він відкрив її й подивився на тютюн зі здивуванням:

— Боже мій, — сказав ірландець, — це ж годний шестипенсовий тютюн! Де ти в біса його надибав? Ти недавно на вулиці.

— Чого ж, хіба у вас, волоцюг, немає тютюну?

— О, ясно, що він є, диви.

Він дістав іржаву бляшанку з-під яловичини «Оксо[193]». Там було двадцять чи тридцять недопалків, підібраних з тротуарів. Ірландець пояснив, що інший тютюн йому трапляється нечасто, й уточнив, що, якщо бути достатньо уважним, на лондонських тротуарах за день можна назбирати дві унції тютюну.

— Ти з якогось лондонського цвяха [тимчасового притулку[194]] повернувсь, га? — запитав він мене.

Я підтвердив, сподіваючись, що він вважатиме мене за свого, й поцікавився, який цвях тут у Ромтоні. Він відповів:

— Ну, цей цвях з какао. Є цвяхи з чайом, а є з какао чи супом. Сула в Ромтоні не дають, слава Богу, — ну чи не давали, коли я там був остатній раз. З того часу я був у Йорку й округ Вельсу.

— Що значить «суп»? — запитав я.

— Суп? Банка гарячої води з чортовою вівсянкою на дні — ось що таке суп. Цвяхи із супом завжди найпоганіші.

Ми годину чи дві простояли за розмовою. Ірландець був товариським старим, але від нього дуже неприємно тхнуло, що не дивно, зважаючи на кількість хвороб, на які він страждав. Видавалося (він детально описав свої симптоми), що з голови до ніг його обсіли такі недуги: на лисій маківці екзема, короткозорість, при чому окулярів старий не носив, хронічний бронхіт, якийсь біль нез'ясованого походження у спині, розлад травлення, запалення сечового міхура, варикоз вен, кісткові нарости на пальцях ніг і плоскостопість. З усім цим він жив на вулиці вже п'ятнадцять років.

Близько п'ятої ірландець сказав:

— Чашку чая хоч? Цвях закритий до шести.

— Авжеж, я б не відмовився.

— Є тут місце