Читати книгу - "В обіймах монстра, Міла Мур"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Поцілунок закінчується, і ми більше не розмовляємо. Відвертаюсь до вікна, тому що в голові повний хаос і я не знаю, що варто робити чи говорити. Просто слова Даміра якось не в'яжуться з тим, що він робить. Я ж знаю, що у нього свої цілі є, а я просто дівчина, яка може стати його джекпотом. Не знаю поки, яким чином, і, мабуть, сам Дамір не знає, але скоро все видно буде, і тоді я, швидше за все, знову розчаруюсь у всьому і всіх.
Коли автомобіль зупиняється біля будинку, Дамір виходить першим. Обходить автівку і відчиняє двері з мого боку.
— Хапайся за шию, — говорить, і я… виконую його прохання. Він несе мене до будинку, а я краєм ока спостерігаю за ним і не можу відвести погляду.
— О! Знайшлася? — хмикає Спартак, зустрівши нас у коридорі. — А я думав, Дам тобі голову відірве за цю витівку, а все он як обернулось!
— Замовкни! — гиркаємо одночасно з Даміром, а Спартака ця ситуація ще більше веселить. На щастя, він ніяк не коментує цього, і Дамір несе мене сходами на другий поверх.
Ногою відчиняє двері в кімнату і доволі обережно кладе на ліжко. Не встигаю відповзти, а він уже сідає поруч і кладе мою ногу собі на коліно.
— Що ти… — не встигаю договорити, коли його пальці починають обережно погладжувати напухлу кінцівку.
Дамір нічого не відповідає, тому що в кімнату заходить один з охоронців і доволі розгублено завмирає. Він передає Даміру пакетик з логотипом аптеки й швидко йде, причинивши за собою двері.
Я спостерігаю за тим, як Воронов втирає мазь мені в шкіру, а тоді накладає тугу пов'язку. Здається, що весь цей час я навіть не дихаю. Спостерігаю за ним і не розумію, який насправді цей Воронов. Він то холодний, то гарячий. То вбити мене хоче, то вберегти від усього поганого.
— Як ти дізнався, що я була в тій машині? — питаю, коли він збирається мене залишити.
— В будинку і на вулиці камери. Спартак не знайшов тебе у кімнаті, тому перевірив відеозаписи, — пояснює. — Коли наступного разу надумаєш тікати, подумай, чи варто. Я все одно тебе знайду.
Дамір йде, а я ще кілька хвилин розглядаю зачинені двері. Коли ж напруга остаточно спадає, вкриваюсь ковдрою і засинаю практично в одну мить. Мій план з тріском провалився і втеча не вдалася. Та я не засмучена. В одному з Даміром я таки погоджуюся — не факт, що без нього мені буде краще, ніж з ним.
Прокидаюся тільки наступного ранку. За вікном жахлива погода. Дощ лупить об вікна, а дерева колихає сильний вітер. Ненавиджу дощі та грози. Одразу накриває якась апатія і нічого не хочеться робити.
Сидіти в кімнаті не хочу, тому спочатку стрибаю на одній нозі у ванну кімнату і хвилин двадцять намагаюсь привести себе до ладу. Обличчя та руки брудні після бігу по лісу, а у волоссі листя та шматки гілок. Переодягаюсь у чисті джинси та кофту з довгим рукавом, а волосся збираю у хвіст.
Хочу спуститись вниз і знайти якесь знеболювальне, тому що нога дико болить, але перша перешкода чекає мене вже за мить. Сходи доволі круті, і стрибати по них на одній нозі — не надто хороша ідея.
— Проблеми, принцесо? — Спартак з'являється внизу і широко мені усміхається. Взагалі не розумію, як можна бути таким веселим у таку жахливу погоду.
— Допоможеш мені спуститись? — питаю.
— Без проблем! — він швидко піднімається до мене і легко підхоплює на руки. Я думала, що можна буде схопитися за нього, але так навіть краще. — Доставлю тебе, куди скажеш!
— На кухню! — не можу не усміхатися, коли Спартак такий. І байдуже, що вчора він вистрілив у мене. Це ж Спартак… У цьому весь він.
Чоловік саджає мене на стілець і вмикає кавоварку. Дістає з холодильника готові бутерброди та ставить на стіл поруч зі мною. Не встигаю попросити про знеболювальне, а він уже це робить. Кладе пігулку і ставить склянку з водою.
— Ти мене лякаєш, — хмикаю, без зволікань випивши ліки.
— У мене наказ від Даміра не зводити з тебе погляду, — Спартак підморгує мені та ставить чашку з кавою. Сам сідає навпроти й розслаблено відкидається на спинку. — А ще я відчуваю свою провину за те, що ти вирішила втекти. Зауваж, у мене в принципі сумління немає, але ти змушуєш мене відчувати щось…
— Це добре чи погано? — питаю здивовано.
— Для тебе — однозначно добре! — киває. — Дам також сам на себе не схожий. Я реально думав, що він тобі голову відірве, але, як бачиш, обійшлось без жертв.
— Ти можеш пояснити мені хоча б щось? Я… маю право знати, чого чекати далі, — після зізнань Спартака у мене є надія, що він хоча б трохи привідкриє мені карти.
— Пробач, принцесо, але ні. Дамір розбирається з цим. Якщо він захоче, ти все дізнаєшся.
Ну що ж, я мала спробувати.
Допивши каву, Спартак переносить мене у вітальню на диван. Тепер я можу дивитись телевізор, або ж у панорамні вікна спостерігати за зливою.
— Мені треба в офіс їхати. Впораєшся тут сама? — питає Спартак, вкриваючи мене пледом. Ну справді, інколи він може бути дуже милим.
— Так, не хвилюйся. Дурниць більше не робитиму, — кажу правду. Досить з мене імпульсивних вчинків.
Спартак йде, а я вмикаю телевізор. Перемикаю канали й не можу вибрати чогось одного. В якийсь момент згадую, що в кабінеті Даміра є доволі велика бібліотека. А що, коли я візьму звідти якусь книгу?
Ідея мені подобається, тому стрибаю на одній нозі в коридор, а зупиняюся перед дверима у кабінет Воронова. Тисну на ручку і сподіваюся, що вони не зачинені. Так і є, двері піддаються. Дамір точно не сподівався, що я прийду сюди.
У кабінеті темно, тому що вікна зашторені. Вмикаю світло і стрибаю до стелажів з книгами. В очі кидається кілька, але щоб дістатися до них, треба стати на щось.
Крісло є біля столу, тому стрибаю туди. Штовхаю його до стелажів, і якимось дивним чином мені вдається навіть вилізти на нього. Беру книги й забуваю, що нога болить. Стаю на неї та скрикую від болю. Всього мить — і крісло хитається, а я втрачаю рівновагу. Здається, до травми ноги ще й розбита голова додасться.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «В обіймах монстра, Міла Мур», після закриття браузера.