Читати книгу - "Секс-сусід напрокат, Джулія Рейвен"

Минуло кілька днів після мого незабутнього виступу. Незабутнього у всіх сенсах цього слова. Впевнена, що і мужики зі стриптиз-клубу, і мої студенти, та й я сама ніколи не забуду цієї ганьби.

Напівголою посмикатися кілька секунд біля жердини і очистити шлунок перед усіма — не кожен зможе. А я змогла. Без особливої на те підготовки.

Господи, і як я постійно примудряюся потрапити в подібну халепу.

Чи то карма у мене дірява, чи то я просто невдаха по життю. Все ж таки не дарма чоловік втік від мене після восьми років сімейного життя. Врятувався від можливого лиха у вигляді мене.

— Тетяно Юріївно, Чернов знову прогулює заняття, — староста групи Христина піднесла журнал для підпису, а я мало не підскочила на місці від знайомого прізвища.

— Щ-що? — крадькома озирнулася, найбільше боячись, щоб той самий Чернов не опинився десь поруч. Після невдалого виступу я повернулася до роботи і мене нічого не турбувало. Буквально. Хоч я і злилася, але уникала сусіда у власній квартирі. Рано йшла до університету і максимально пізно поверталася додому. І якби не слинява Дейзі, подумала б, що Руслан з'їхав. Але він лишився. І я розривалася від дисонансу почуттів.

З одного боку, я ненавиділа його за те, що він мене так підставив. А з іншого... з іншого я не хотіла його втрачати.

Безглуздо? Так, навіть безглуздо думати про таке. Він мені ніхто. Просто сусід. Нахабний, самовпевнений, нестерпний. Але чомусь думка про те, що його не стане в моєму житті дуже пригнічувала.

— Він знову сачкує, Тетяно Юріївно, — тонкий дівочий голос увірвався до моїх роздумів про сусіда, — вже не вистачає терпіння на цього телепня.

— Хто? — я судомно згадувала, що студентка казала останнє.

Староста фамільярно нахилилася до мене і прошепотіла:

— Чернов, Тетяно Юріївно. Ви що мене не чуєте? Вранці дзвонив, щоби я його прикрила. Уявляєте? — вона роздратовано закотила очі. — Вчетверте за тиждень. А семестр же ще не закінчився. От вже ж гівнюк невдячний.

— Христино, ну що за слівця? Ми ж не на базарі, — я різко присоромила дівчину, хоча сама тріумфувала від почутого, — з'явиться, як завжди, перед самою сесією, а ти біжи додому, — натягнуто посміхнулася замовклій старості і, щоб зайняти чимось тремтячі руки, кілька разів поправила комір сорочки.

Дякувати Богові, що Чернов ніколи не славився любов'ю до навчання. Це мене і врятувало. Не знаю, як би я йому у вічі дивилася після моєї недолугої спроби стриптизу. А якщо він розповість ректорові про мою ганьбу? І весь університет сміятиметься і тицятиме в мене пальцями, а потім погана слава дійде і до тата?

— До побачення, Тетяно Юріївно, — ображена староста голосно грюкнула дверима, і я залишилася в аудиторії одна.

— До побачення, — промовила я у порожнечу.

Втомлено видихнула і почала збирати зі столу речі. Ще кілька годин треба погуляти біля будинку. Не хочу перетинатися із Русланом. Незважаючи на безглуздість ситуації, я не була готова до будь-якої розмови з сусідом, бо боялася, що вона стане останньою. І я ніколи більше не побачу його.

— Таню, добре, що ти ще не пішла. І так, я в шоці з тебе. Дуже неприємному шоці.

В одвірку стояла моя колега Іра, викладачка англійської та німецької мов, і на повну посміхалася своєю розкішною, нещодавно зробленою в кредит білосніжною усмішкою. Тендітна, впевнена шатенка, в чомусь схожа на мене. Нас часто приймали за сестер і плутали на кафедрі студенти.

Іра нещодавно повернулася з відпустки. Відпочивала майже місяць на Балі зі своїм черговим пристаркуватим багатим коханцем, і тепер її шкіра віддавала благородним оловом. І на тлі засмаги її зуби здавалися нереально білими.

— Щось трапилося? — я злякано пробелькотіла, намагаючись вгамувати оскаженілий пульс. Думки роєм бджіл металися в моїй голові і ніяк не заспокоювались. Невже слава про мій виступ рознеслася універом? Чи гірше — по всьому місту? Країні? Інтернету?

Мамцю, мене звільнять. Звільнять і з ганьбою виставлять за двері університету. Без чоловіка, без роботи, без підтримки батьків.

І що тоді? Напевно, залишуся одна, навіть сусіди не будуть зі мною розмовляти після такого, заведу багато котів, зіп'юся від депресії...

— Таню, ти серйозно? Чи приколюєшся? — Іра ображено насупилась і вальяжною ходою підійшла до мене. Долонями сперлася на стіл і з німим запитанням в очах втупилася на мене.

Господи, вона все знає. Все знає.

Серце боляче калатало у грудях, дихання обпалювало горлянку. В повному збентеженні я просто стояла бовваном, нервово покусуючи щоку зсередини. З хвилину нічого не говорила та не робила. Та я дихати боялася голосніше, ніж це можливо.

— Кгхм… якщо що, то я не хотіла цього робити… — почала я виправдовуватися. Краще самій зізнатися і пояснити все, як було, аніж колега повірить чужим пліткам. — Це все сусід, його дурна витівка, я не хотіла, та й взагалі я напилася тоді…

— Тань, про що ти? — з неприкритим здивуванням уточнила Іра. — Що там ти накоїла доки мене не було? — вона відштовхнулася від столу і схрестила руки на грудях, мовляв, чекаю продовження промови.

— Тобто… ти ж сама сказала…