Читати книгу - "Меч Сагайдачного"

— А покійний шляхтич-гетьман Конашевич? Він теж там бував. І не лише бував, а й вів тих січовиків у морські й сухопутні походи.

— Саме ті його походи та обкурювання пороховим димом султанського палацу в Стамбулі й привели османську армію під Хотин.

— Султан і так спрямував би війська на Польщу. Могутня Річ Посполита йому як кістка в горлі. Тільки вона утримує османів від підкорення Європи. Хоча я згоден з тобою, пане підстаросто, що похід Конашевича на османську столицю став останньою краплею терпіння султана. І все-таки великим воїном був Конашевич і людиною гідною, якщо сам король просив його про допомогу королевичу в скрутному становищі під Москвою. Значить, є з ким там говорити... Уряд його величності короля, сейм і шляхта завжди ненавиділи тих низових козаків за їхнє свавілля та бунтарство, і лише в крайньому випадку Річ Посполита шукає з ними згоди...

— Про що це ти, пане Дзевульський? — почав наливатися гнівом підстароста.

— Та це я так... Просто...

— Просто... Просто ти ще не зустрічав на своєму шляху запорожця з низових. І не приведи Господи тобі мати з ним будь-яку справу.

Завваживши, як засоромився помічник пана комісара, Іван Ружинський пом’якшав:

— То таке... А де тут у пана сотника чигиринського вино?

Довго підстароста не шукав. Він добре знав, де сотник зберігає свої запаси. Незабаром на столі з’явилися олов’яні кухлі й кварта з вином. Випивши одним духом більше половини кухля, Іван Ружинський задоволено крякнув.

— Ех, добре живе пан сотник. Не шкодує йому король доброго вина. Токайське![109] Дивовижне вино, найкраще! Нічого не шкодує король для своїх вірних воїнів, тільки б тримали тих розбійників низових у міцному кулаку...

У двері просунулася голова Лешка і тихо, навіть боязко мовила:

— Йдуть. Вийди, пане, у двір, а то таємники наші хвилюються.

Антонім одним величезним ковтком спорожнив свій келих і, не звертаючи уваги на круглі очі підстарости, вибіг із кімнати.

І не відразу зрозумів, щось сталося з Чигирином.

Уранці виїжджав за міську браму подивитись, як облаштувалася його варта з трьох таємників. Порадів, що то люди бувалі й швидко спорудили собі курінь, обклали багаття диким камінням і вже встигли щось зварити в похідному казані. І як це добре, коли в команді люди правильно підібрані. Таким тільки скажи, чи навіть почни говорити, і вони все зрозуміють і влаштують.

Порадів Антонім і тому, що через Чигиринську браму непросто прослизнути. Реєстрові козаки знали свою службу і ревно її виконували. І це незважаючи на те, що вчора все місто христосувалось, а потім весь день провело за святковими столами. Міщани й козаки, що поза службою, і вранці продовжили гуляння. Вони натовпами ходили від хати до хати, від шинку до шинку і просто з одного кінця міста в інший. Звідусіль було чути веселу музику з піснями, свистом і криками. Здавалося, що все так і триватиме до глибокої ночі або поки не пролунає команда і не доведеться сісти в сідло або стати на стіну.

І ось наче на місто осів невидимий чаклунський туман. Люди розгубилися, притихли, і вулиці швидко спорожніли, пісні вмовкли, і тільки стукіт дверей та віконниць чувся з усіх боків. І пан Дзевульський та його таємні служки побачили, як від брами, ніким не затримані, йшли чотири фігури в розкішних шатах і вели за собою міцних бойових коней.

Такий коштовний одяг могли собі дозволити лише справді багаті шляхтичі. Довгі каптани з тонкого сукна — грезетного![110] Червоного, синього, блакитного та білого кольорів, оброблені срібними позументами, шнурками й петлицями у тих двох, що старші, й шовкові в молодших. Підперезані всі четверо широкими шовковими поясами, витканими золотими й срібними нитками. Поверх тих каптанів розстебнуті шуби, підбиті лисячим і вовчим хутром. Широкі суконні шаровари лежали на сап’янових чоботях, а на головах — високі боброві й соболині шапки.

А коні прибрані так, що аж заздрісно. Багатий рондик![111]Вуздечки з лаковими ремінними поводами, ясно-червоні чапраки, по краях обшиті галуном, орчаки[112] на червоному оксамиті зі срібними галунами, з підвішеними по боках на пряжках шкіряними полами[113], а перед ними дві кобури для пістолів. Позаду сідла у кожного в ремінних тороках мішки, покриті червоним сап’яном.

Антонім став перед своїми таємниками і, широко розставивши ноги, поклав руку на рукоять шаблі. Його спочатку навіть порадувало, що ці гості без зброї, але він дуже швидко зрозумів: зброя у них є, однак заради святкового дня прихована під шубами або на сідлах.

— Просто князі з лісу... Та ні — з очерету!

— Ти поглянь на ці штани широченні.

— То не штани, то шаровари яничарські. Видно, зняли з убитих або полонених під час хотинської битви. Чи десь у турецькому місті, яке сплюндрували.

— Смішні які ті шаровари.

— Кому смішні, а кому гордість. Не всяк ходить в одязі вбитого ворога. А одяг у них османський. Такий я бачив під Хотином.

— Бачив та не взяв. Чи на битву з верхівки дуба дивився?

— А коні які! Мрія, а не коні!

— Чого мріяти? Йди на Січ. Там кожного приймають.

Пан Дзевульський різко обернувся і гнівно прошипів:

— Ану мовчати! Щоб ані слова! І так усі чигиринці по норах забилися. Дивина яка — запорожці з Січі!

— Матка Боска! Як же так? Ти їх покликав, пане Дзевульський?

Антонім знов різко обернувся до дверей канцелярії, з яких вийшов пан Ружинський.

— І ти, пане підстаросто, помовч. Є такі справи державні, в які й тобі не варто носа пхати.

Як не дивно, підстароста не образився на ті нечемні слова і на той грубий тон, що дозволив собі пан Дзевульський.

— Тому видніше, у кого ніс довший, — тільки й мовив він і пішов допивати на самоті токайське.

Неспішним кроком четвірка запорожців низових підійшла до Антоніма, що стояв попереду свого воїнства. І досвідчені, й ті, у яких, як то кажуть, губи в молоці, січовики вразили помічника комісара. Ніколи ще він не зустрічав таких насуплених і навіть озлоблених облич. За бровами не видно очей, вилиці загострені, жовна на них — наче жорна у млині, так і ходять, так і крутять. Губи стиснуті в нитку, зуби в оскалі, а підборіддя, як кинджали, вперед стирчать. І