Читати книгу - "Додому"

Філадельфії. Ці два мегаполіси виснажували ресурси й відвертали увагу від власних міських центрів Нью-Джерсі, тому Ньюарк, Кемден та інші подібні міста ледве дихали, як пенсіонери з кисневими балонами в казино Атлантик-Сіті. Околиці буяли зеленню, тоді як міста зоставалися злиденними й бетонними. І так воно й триватиме.

Одначе, це було дивно. Всі, хто мешкав за сорок хвилин їзди від Чикаґо, Лос-Анджелеса чи Г’юстона, казали, що вони з того міста. Але можна було проживати за дві милі від Нью-Йорка, і ви б сказали, що ви з Нью-Джерсі. Майрон виріс за півгодини їзди до Нью-Йорка й десь за п’ять миль від Ньюарка.

Але він ніколи не казав, що він з того чи того міста. Що ж, одного разу він сказав, що він з Ньюарка, позаяк хотів одержати фінансову допомогу.

Якщо скласти все докупи: красу, занепад, витончені міста, комплекс меншовартості, жалюгідність, стиль — ви відчуєте невловимі барви й текстуру чудового штату Нью-Джерсі. Краще пошукати визначення Нью-Джерсі в голосі Сінатри, в поїздках Тоні Сопрано, піснях Спрінґстіна. Послухайте уважно. Ви відчуєте.

Майрон був трохи розчарований, що Ніл Губер здебільшого нагадував типового політика з Нью-Джерсі. Його пальці були товсті, як сосиски, на мізинці правої руки був золотий перстень. Він був одягнутий у смугастий костюм, а краватка виблискувала так, ніби хтось побризкав її олією для засмаги. Комірець його сорочки був трохи затісний, і коли Ніл Губер усміхався, то ставав схожий на баракуду.

— Майроне Болітар, — сказав він, вітаючи його міцним рукостисканням та показуючи на стілець. Його офіс був простим і нагадував кабінет заступника директора в школі.

— Я тренував команду ваших суперників, коли ви навчалися в школі, — сказав Губер.

— Я пам’ятаю.

— Ні, не пам’ятаєте.

— Перепрошую?

— Ви що, шукали інформацію про мене, коли дізналися, що ми зустрінемось?

— Проколовся! — Майрон жартома виставив руки вперед, склавши докупи зап’ястя.

— Не переймайтеся, — добродушно махнув рукою Ніл. — Тож ви знаєте, що тоді перемогли.

— Так.

— І що ви набрали сорок два очки.

— Це було дуже давно, — сказав Майрон.

— Я тренував шкільну баскетбольну команду вісімнадцять років, — Губер тицьнув пальцем на Майрона, — ви, мій друже, кращий, ніж будь-хто, кого я бачив.

— Дякую.

— Я чув, ваш племінник грає.

— Так.

— Він такий особливий, як кажуть?

— Гадаю, що так.

— Добре, чудово, — Ніл Губер відхилився. — Тож Майроне, чи достатньо прелюдії?

— Гадаю, так.

— Чим можу бути корисний? — розвів руки Ніл.

На робочому столі у нього були стандартні сімейні фотографії: білява дружина з пишною зачіскою, дорослі одружені діти, купка малих онуків. На стіні позаду нього висів прапор штату Нью-Джерсі, на якому був зображений щит із трьома плугами та головою коня над ним.

Так, головою коня. Тут ви могли би пожартувати про «Хрещеного батька», але це буде «шито білими нитками» й вам не пристало. Обабіч щита стояли дві богині — богиня свободи (що зрозуміло) і богиня землеробства (також дуже просто). Прапор був химерний і щільний, а втім, химерний і щільний — доволі влучна характеристика штату Нью-Джерсі.

— Я тут у справі, над якою ви працювали, коли були поліціянтом в Алпайні, — сказав Майрон.

— Викрадення Мура та Болдвіна, — відповів Ніл.

— Звідки ви знаєте?

— Я був детективом. Я здогадався.

— Ясно.

— Пункт перший, — Губер підняв вказівний палець, — у мене було мало значних справ. Пункт другий, — тепер він показував знак «миру», — саме одна значна справа, над якою я працював, залишилася нерозкритою. Пункт третій, — Ніл Губер похитав пальцями, — один зі зниклих хлопців нещодавно знайшовся, через десять років, — і він опустив руку. — Так, пане, довелося використати дедукцію на повну силу, щоб здогадатися. Майроне!

— Що?

— Ви знали, що Мури виступатимуть на «Сі-Ен-Ен» за кілька годин?

— Ні, не знав.

— Замість великої прес-конференції вони проведуть невеличку бесіду з Андерсоном Купером по обіді, — Губер нахилився вперед. — Будь ласка, скажіть мені, що ви не з преси.

— Я не з преси.

— То чому вас цікавить ця справа?

— Можна я скажу, що то довга історія? — Майрон задумався, як це можливо обіграти.

— Можна. Це нічого не дасть. Але можна.

Вовків боятися — у ліс не ходити. До того ж хай яким політиканом здавався Ніл Губер, а він сподобався Майронові. То чому б не бути чесним, наскільки це можливо?

— Це я врятував Патріка.

— Повторіть іще раз?

— У Лондоні. Як я вже казав, це довга історія. Мій друг — родич Ріса Болдвіна. Він отримав зачіпку щодо можливого місця його перебування. Ми вистежили його.

— Овва!

— Так.

— Ви казали, що це довга історія.

— Так і є.

— Може, ви мені її розкажете?

Майрон розповів стільки, скільки зміг, не викриваючи й навіть не згадуючи ім’я Уїна. Проте Ніл Губер не був ідіотом. Не складно було з’ясувати, хто той родич Ріса. І що з того?

— Трясця! — вигукнув Ніл, коли Майрон договорив.

— Так.

— Я ще досі не розумію, чому ви тут.

— Знову розглядаю цю справу.

— Я гадав, що ви стали спортивним агентом чи щось на кшталт того.

— Все непросто.

— Припускаю, що так і є, — сказав Ніл.

— Хочу глянути на все свіжим поглядом.

— Ви вважаєте, що я тоді десь схибив, і, можливо, розглянете справу наново й помітите те, що я випустив з уваги? — кивнув Ніл.

— Минуло десять років, — сказав Майрон. — Тепер з’явилася нова інформація, — він подумав про те, як це пояснив Уїн. — Це як подорож автомобілем, коли ви не знаєте, куди їдете. Минулого тижня ми знали лише звідки починати. Тепер знаємо, де був автомобіль кілька днів тому.

— Що? — насупився Ніл.

— Це звучало краще з вуст мого друга.

— Та то я просто глузую. Слухайте, я вивчав цю справу недовго. Доволі скоро ФБР забрало її в мене, — він відкинувся на кріслі та склав руки на животі. — Запитуйте будь-що.

— Учора я був на місці злочину.

— У будинку Болдвінів.

— Так. І я намагався відтворити в подробицях, як це сталося. Задній двір весь, як на долоні, а в кухні великі вікна.

— До того ж, — додав Ніл, — біля в’їзду на алею є ворота. Ще й огорожа навколо території.

— Саме так. І розрахований час.

— Розрахований час?

— Їх викрали десь в обідню пору. Більшість дітей під цю пору у школі. Як викрадачі знали, що вони будуть удома?

— Ага, — сказав Ніл.

— Ага?

— Ви бачите хиби.

— Бачу.

— Вам здається, що в офіційному сценарії щось не складається.

— Щось на кшалт того.

— І ви гадаєте, ми не помітили це все десять років тому? Ми порушили всі питання, які зараз цікавлять вас. Навіть більше. І знаєте