Читати книгу - "Зелений дім"

«Як це сталося? — запитували один одного городяни. — Як вона могла вижити, якщо їй вирвали язика й викололи очі?»

«Важко сказати, — відповідав доктор Педро Севальйос, заклопотано хитаючи головою. — Може, сонце й пісок сприяли затягненню ран і зупинили кровотечу».

«Провидіння, — твердив отець Гарсія. — Несповідима воля божа».

«Ігуана її облизала, — казали чаклуни. — Зелена слина цих ящірок не лише запобігає викидню, але й висушує рани».

Убивць не спіймали. Найкращі вершники об’їздили пустелю, наймайстерніші слідопити обшукали ліси, печери, дійшли навіть до самих гір Айябаки, але не знайшли їх. Префект, жандармерія, солдати організовували численні експедиції, котрі прочесали найвіддаленіші селища й хутори. Усе було намарне.

В день похорону городяни вийшли на вулиці, щоб приєднатися до жалобної процесії, яка витяглася за трунами Кірогів. Балкони заможних людей були затягнуті чорним крепом, а в похованні взяли участь і єпископ, і представники влади. Звістка про трагедію Кірогів рознеслася по всьому департаменту, і пам’ять про неї довго зберігалася в оповідках манганів та гальїнасерців.

«Ла Уаку» було розподілено поміж численними родичами дона Роберто та доньї Лусії. Коли Антонія вийшла з лікарні, їй дала притулок одна з праль Гальїнасери — Хуана Баура, яка служила в Кірогів. Коли дівчинка з’являлася на Пласа де Армас з простягнутою перед себе лозиною, щоб вберегтися від перешкод, жінки гладили її по голові, обдаровували солодощами, чоловіки садовили на коня, катали по вулиці Малекон. А коли вона одного разу захворіла, Чапіро Семінаріо та інші поміщики, які саме пиячили у «Північній зірці», змусили міський оркестр, щоб він пішов з ними до Гальїнасери і заграв вечірню зорю перед халупою Хуани Баури. У дні хресних ходів Антонія йшла відразу за ношами у товаристві двох-трьох охочих, які оберігали її від тісняви. Дівчинка мала лагідний, меланхолійний вираз обличчя, який усіх зворушував.

Вони вже побачили нас, пане капітан, — капрал Роберто Дельгадо показує на вершечок урвища, — вже побігли сказати своїм. Човни пристають один за одним до берега, одинадцять солдатів вискакують на землю, двоє прив’язують човни до камінних брил, Хуліо Реатегі ковтає з фляжки, капітан Артеміо Кірога знімає сорочку, викручує її, спина й плечі мокрі від поту, — доне Хуліо, зараз розтану від цієї клятої спеки. Хмара москітів оточує ватагу, а згори долинає собачий гавкіт, — о, вже йдуть, пане капітан, погляньте вгору. Усі підводять голови: хмари пилу й безліч голів з’являються над урвищем. Деякі постаті зіслизують додолу піщаним схилом, а біля ніг уракусів стрибають пси з вишкіреними іклами, заходячись гавкотом. Хуліо Реатегі звертається до солдатів: ну, помахайте їм, а ви, капрале, нагніть голову, станьте позаду, щоб вони вас не впізнали. І капрал Роберто Дельгадо: так, сеньйоре губернатор, я вже побачив його, він там, це Хум, пане капітан. Солдати махають руками, дехто навіть усміхається. На схилі з’являється щораз більше уракусів. Жестикулюючи й лементуючи, вони з’їжджають додолу на сідницях, жінки верещать найдужче, а капітан: чи не піти їм назустріч, доне Хуліо, бо ще втнуть що-небудь. Ні в якому разі, капітане, хіба ви не бачите, як вони радісно спускаються, я добре їх знаю, з ними найважливіше — це витримка, нехай буде, як є; капрале, котрий з них Хум? Той, попереду, сеньйоре, з піднесеною рукою. А Хуліо Реатегі: увага, капітане, зараз вони кинуться навсебіч, мов кози, пильнуйте, щоб не повтікали, особливо пильнуйте Хума. Товплячись на краю урвища, на вузькій смужці осипу, збуджені, як і їхні пси, що стрибають, махаючи хвостами і гавкають, уракуси дивляться на експедицію, вказують на солдатів пальцями, шепочуться. До змішаного запаху дерев, землі й річки долучається запах людських тіл, вкритих татуюванням. Уракуси ритмічно вдаряють собі по стегнах, по грудях, і раптом один з чоловіків, міцний та показний, відокремлюється від гурту, — це він, пане капітан, — і прямує в бік берега. Решта йде за ним. А Хуліо Реатегі: я губернатор Санта-Марія де Ньєви, хочу з вами поговорити. Солдат-перекладач виходить наперед, спльовує, вимахує руками, показуючи, щоб тубільці підійшли ближче й слухали його. Вони зупиняються. А Хуліо Реатегі: ти Хум з Уракуси? Міцний чоловік розводить руками, — Хум! — набирає повітря в легені, — піруани! Капітан і солдати перезираються, Хуліо Реатегі киває головою, підступає до Хума й зупиняється біля нього на віддалі метра. Спокійно, не відриваючи погляду від індіанця, Хуліо Реатегі відстібує висячий на паску ліхтарик, затискає його в долоні, здіймає поволі, і коли Хум простягає руку, щоб взяти подарунок, Реатегі щосили б’є його. Вереск, тупотіння, пилюка, що вкриває усе, гучний голос капітана. Посеред виття та клубів пилюки кружляють, падають, підводяться постаті в зелених сорочках і темні тіла, а ліхтарик, немов сріблястий птах, вдаряє раз, другий, третій. Згодом вітер розвіває пилюку, вщухає галас. Солдати стоять колом з карабінами, націленими в бік переляканих уракусів, що тиснуться один до одного, утворюючи щось на зразок величезної сороконіжки. Якась дівчинка плаче, обіймаючи ноги Хума, той затуляє обличчя руками й стежить крізь пальці за солдатами, за Реатегі, за капітаном. Рана на чолі починає кривавитись. Капітан Кірога крутить пістолет на пальці, — губернаторе, ви чули, що він нам гукнув? Піруани то, напевне, означає перуанці, так? А Хуліо Реатегі: уявляю, капітане, де цей тип чув таке слово, краще буде, коли ми заженемо їх нагору. У селищі ліпше, ніж тут. І капітан: там менше москітів, чуєш, перекладачу, накажи їм, нехай підіймаються. Солдат спльовує й жестикулює, коло розмикається, сороконіжка починає важко повзти, здіймаючи хмари пилу. Капрал Роберто Дельгадо заходиться сміхом: Хум уже впізнав мене, пане капітан, дивиться так, немовби хоче з’їсти. А капітан: я теж його впізнав, капрале, чого ти чекаєш? Капрал пхає Хума, той іде, зціпивши зуби, руки так само притиснуті до обличчя. Дівчинка дріботить за Хумом, чіпляючись йому за ноги й заважаючи йому рухатись. Капрал хапає її за волосся, хоче відтягти від вождя, та опирається, дряпається, кричить, як мавпочка, і капрал: от стерво! — дає їй ляпаса, а Хуліо Реатегі: що це означає, чорт забирай, хіба можна так поводитися з дитиною, чорт забирай, як ти смієш, чорт забирай? Капрал відпускає дівчинку, — я не хотів її бити, сеньйоре, я хотів лише, щоб відчепилася від Хума, щоб не заважала, сеньйоре, а, крім того, вона мене ще й подряпала.

— Вже чутно арфу? — сказав Літума. — А може, це мені сниться, непереможні?

— Ми всі її