Читати книгу - "Щастя на порозі, Уляна Пас"

- А ти? Яким ти був у дитинстві? -  питаю, затамувавши подих. - Знаю, що це також твоє минуле і говорити про нього табу, але все ж. Хоча б на цю тему ти можеш бути зі мною відвертим?

- Я завжди був відповідальним. У нас батько такий, - несподівано відповідає Натан. - Мабуть, у нього пішов. Зараз він відійшов від справ за станом здоров'я, а мені довелося очолити компанію. 

Після слів Краєвського я одразу уявляю його маленьким хлопчиком. Мабуть, цей прямий погляд був у нього завжди. І відбою від дівчат не було. Тільки от про це я питати не стану. 

- Ти посміхаєшся, - Натан обережно торкається подушечками пальців моєї щоки там, де подряпина - і обличчя миттєво спалахує. Між нами знову вир емоцій, і я просто не можу тримати все під контролем. - Боляче?

- Вже ні, - чесно зізнаюся. - Пообіцяй привезти мені Аню завтра. Я вже можу стояти на ногах якщо що. 

- Не можеш без неї? - посміхається чоловік.

- Не можу, - погоджуюся. - Вона - моє все, і ця розлука змушує мене нервувати. Ти не подумай, я довіряю твоїй мамі, та все одно… важко.

- Я привезу її, - несподівано погоджується Натан. - Та якщо ти обіцяєш більше не робити спроб самостійно навідуватися у вбиральню. У тебе тут усі привілеї, Мілано. Тільки скажи - і медперсонал танцювати перед тобою буде.

- Не треба мені танців! - емоційно вигукую. Чомусь є переконання, що Натан може змусити їх це робити. 

Він ще деякий час проводить зі мною, а тоді я відпускаю його додому. Перед тим не забувши поцілувати. І хоча його таємниця так й залишилася за сімома замками, у мене з'явилося переконання, що ми добряче зблизилися. Можливо, йому просто необхідний час, щоб довіряти мені? А може, краще взагалі не лізти у ці таємниці? Хіба мені без них погано живеться?

Пізно ввечері телефонує Ніна, щоб відзвітувати. Вона побувала у квартирі Краєвського і навіть попила чаю з його матір'ю. 

- Ти знаєш, а вона чудова жінка. Мила така, - заявила Ніна. - І Аня поряд з нею щаслива. Тобі не треба панікувати. Все-таки добре, що родичі маленької знайшлися. Тепер ти можеш відпочивати у лікарні, поки бабуся няньчить внучку.

- Не потрібен мені такий відпочинок! - фиркаю. - Хочу додому. До Ані.

- І до Краєвського? - хмикає Ніна. - Він на тебе тааак сьогодні дивився. Я навіть позаздрила тобі трохи. Натан неймовірно харизматичний.

Тут, як то кажуть, і не посперечаєшся. Натан дійсно дуже красивий чоловік. Я досі не вірю, що ми з ним разом, і все між нами розвивається так стрімко. 

Наступного ранку Краєвський не з'являється, зате кур'єром передає мені черговий букет квітів та записку.

“Пробач, не можу заїхати. Зранку важлива зустріч. Зате ввечері чекай гостей!”

Усміхаюся, як ідіотка, тому що не можу стримувати емоцій. Здається, Натан таки дотримає свого слова, і я побачу Аню сьогодні. 

Він приїздить рівно о сьомій. Проходить у палату з Анею на руках, а в мене у цей момент серце готове вистрибнути з грудей. Лише зараз розумію, наскільки сильно скучила за крихіткою. Я настільки щаслива, що стримати сльози не виходить.

- Так, а це що таке? - Натан хмуриться, розглядаючи моє обличчя. - Ти говорила, що радіти будеш, а я бачу сльози.

- Це від щастя, - швиденько витираю мокрі доріжки і беру на руки Аню. Вставати не наважилася, щоб не ризикувати здоров'ям та життям крихітки, а от сидіти мені нормально. Особливо, коли Аня у мене на руках. 

ЇЇ щира посмішка діє на мене краще будь-яких ліків. Хочу обіймати і цілувати її завжди. І щоб ніщо більше нас не розділяло.

- Спасибі, що привіз її. Лише зараз розумію, наскільки сильно скучила, - щиро заявляю. 

- Це помітно. Ти світишся уся, - Натан не зводить з мене погляду і є ньому щось таке тепле та хороше. Здається, сьогодні він відкрив у мені щось нове. - Настільки сильно її любиш?

- Безмежно, - впевнено відповідаю. - І зроблю усе, щоб вона була щасливою. 

- Знаєш, я хотів би, щоб ти з таким теплом і про мене говорила, - Натан сідає на ліжко поруч зі мною, а його заява сильно мене бентежить. - Щоб твої очі так само світилися, коли будеш думати про мене. Це можливо?

- Хочеш, щоб я тебе покохала? - запитую прямо. І хоча мені лячно почути його відповідь, все одно наважилася на це запитання. У мене немає від нього таємниць і навряд чи коли-небудь будуть. 

- Я б дуже цього хотів, - відповідає несподівано щиро. - Але не впевнений, що заслуговую на подібне…