Читати книгу - "Дофін Сатани, Олесь Ульяненко"

генеральська сучка, вистоює вихідними днями, кожну годину вирахувавши, у Володимирському соборі, щоб у Господа Бога випросити гарного жениха: це такому чи такий, якому можна виставити роги, точити безборонно кров, видряпувати очі, вити жили, тягнути гроники і думати про якогось гноїстого засранця, що в свою чергу буде витворяти з нею, що бажаєш, а насамкінець підкине СНІДу, в легшому варіанті — грибка, і покаже ручкою. А там далі: Господи, пошли мене, будь ласка, до раю, я так мучилася. Щаслива пора заблудства. Куди ти, Ракша? Він повільно піднявся східцями, замітаючи пилюку, натиснув на дзвоника, уявив картину: голий коханець з третього поверху, підтримуючи найголовніші причандали, вилупляючи очі, летить назустріч учорашньому дню… Ого, Ракша, вона вже тобі не дружина, так не можна. Він сідає між протягами маршів: Отче наш, сущий на небесах, нехай святиться ім'я твоє, нехай прийде царствіє твоє, нехай буде воля твоя, як на небі, так і на землі. Хліб наш насущний дай нам днесь; і прости нам довги наші, як і ми прощаємо довжникам нашим; і не введи нас у спокусу, але ізбави нас від лукавого, Бо твоє єсть царство, і сила, і слава, Отця і Сина, і Святого Духа, нині і повсякчас, і на віки віків. Амінь.

Тренькнула мобілка. Заливався Клименко. З темного минулого, з коридору кроки.

— Хто там?

— Я…

— Ракша?! Зараз відчиню.

Капітан заливався. Риплять броньовані двері, пахтить добротним сопухом маніженого життя. Як і ця тепла і домашня корова.

— Слухай, кеп, перетелефонуй. Що, дівки звичайнісінькі плєчовки? Не зовсім? От мать його… Да, тоді мабуть хитро юзай звідси, і зі справи. Здається, ми мали подібні випадки, але я ще не знаю, як обійдеться справа з Китайцем. Це як старому зайде в голову. Але навряд чи зійде з рук. Ага. Вони всі наркоші, капітан. Вони нова формація і горілки не вживають. Суки… Так що піди докажи, за що і про що. Може, десяткою обійдеться, якщо старому зайде в голову, а так… А дівки гарні, не скажеш, що бляді. У нас дівки гарні. Ну, наразі дзвони.

Потоки червоного мусліну, тіло, загорнуте у міщанство, висить над ним темною хмарою тепла. Корова, точно корова, хоча по тілесах не скажеш, модель тобі задрипана, лікарша, ага.

— Що таке плєчовки?

— Бляді.

— Ну ти й ідіот, Ракша.

— Кокоточка ти моя…

Ракша ховається у темряву кімнати, подалі від вулиці, від вікон, що виходять надвір. Хрест. Дійсно, що хрест і розпинають на ньому кожного дня, кожен на свій копил, кожен по-своєму. Солодка підбрехенька під розп'яття. Міщанський тваринячий шик. Цього ніколи не повторити. Чому німець бюргер викликає більше поваги, ніж подольський міщанин? Тому, що свого писка не стромляє куди не треба. Пожирач сардельок з баварським. І все тобі. Червона муслінова пляма метається з кімнати в кімнату, їх всього шестеро, кімнат, собі така веселенька забавка. На які тільки шиші, вродь він хабарі не брав. Ага… Пойняв.

— Чого тобі, Ракша, такого ранку?

— Якого? Коли ти балакать вивчишся? Давай вип'ємо.

Про неї ані зараз, ані потім не скажеш: дівчина у червоному мусліні, жінка, матрона, Монна Ліза, Софі Лорен. Навіть блядь про неї не скажеш. Куриця, що дзьобає своє зерно.

— А не рано… Тю. Ось, а скажи, ти знаєш, що герцог Буденброкський гомосексуаліст? Він така душечка. Я то дивлюсь, — чому він мені симпатичний? Наш професор теж, така відреченість у його погляді, яка вихованість. Правда — це ціла трагедія. Так… ось…

— Дуже за них радий. Зніми халат. Я не підар, принаймні.

— Що вже, зараз… А…

— Одягни інший. Здорово, що ми таки розлучилися.

— Хамло.

Ракша зупиняється біля тьмяного, видно з усього, антикварного, з постмодерністськими штучками дзеркала, що нахабно покоїться у золоченій, стилю ампір рамі, з блискітками срібла, з кручениками з червоного дерева, з віньєточками і насамкінець — янголятками вгорі.

— Ракша, — повторює він сам до себе, віддуває язиком щоку, набирає і випускає повітря: скільки тобі потрібно років, щоб звикнути до чужого прізвища, як покинутий байстор, як сморід каналізаційного ісчадця. Вона стоїть позаду нього, зовсім гола, ніжна і тепла. У неї виходить так відразу.

— А знаєш, я не подібний на ракшу, тобто, — сказав він, вигнув довгі і красиві пальці. Чорні брови набігли на скло очей, зараз затуманіле, розплиле, мов бовток.

— А хто ти? — гдзить вона лукаво, тримає в руках по-велетенському неправдоподібно фужер з якимось липким, брудним, жовтим пойлом.

— Ракша — це ракло. Я не ракло. Зовсім не ракло, феміністка засцяна.

Вона цього чекала, бо мовчить, виставивши ногу круглим коліном вперед, як на картинках під древні, де баби з одвислими сраками. Невже ти не тренувалася, а блядство у тебе так органічно в крові, і ти продзяпив щось, Ракша, а може… Іноді він про неї добре думав, навіть більше. Розлучення більше зближує, сильніше притягує, а ще краще — відштовхує і розводить вже на віки. Ти, ба — філософія грьобана. Треба при нагоді це записати. Ага, ішак, ти коли-небудь тримав у руках що-небудь окрім цицьки та пістолета?

— Я вляпався, лікарша.

— Це не новина. — У неї дійсно гарні груди, з сосками, що підстрибнули догори, брунатного, ні, більше червоного кольору, гляди, що то муслін, а не болячка якась, і муслін, позирь, — лежить кривавим крилом, плямою на кріслі невідомо якої ціни. Він вловив запах, занюшив його з приторною гидотою, тривожний і далекий, як від чогось прочуваного в далекій пам'яті, в невідомості: стоїш, приміром, десь під будинком, а прохолодний вітер обдимає штани. Сира калюжа озера, білі стріли чайок над недогризками, сонні тіні громадян. Чорнотрупний благовіст. Радість злиднів, кінець епохи.

— Пам'ятаєш Китайця? — у нього навіть не було гадки в голові, щоб думати третє чи десяте, — дурна лікарша завжди віднайде причину. Вона вже наповнюється. Прямо-таки бздить пристойними фразами на кшталт, якщо слідувати причинності безпричинного світовлаштування, у психологічних рефлексіях, то мотивація буденності… А западись ти. Чого чоловік наміряється двічі пролізти в одну й ту ж дірку: значить таке можливо? чи то виблядкувата ілюзія, котру вона валандає через все життя, і що більше ілюзії: невже оці гарні цицьки і дурна, зовсім без совісті, лялькова голова лікарші?

— Ага, — вона сідає на бильце крісла, закидає ногу на ногу. — Той, як його, стукач… Так. Він все позирав на мене, соплістон…

— Ти розмовляєш як торговка. Колись ти говорила, що він дуже розумний.

— Фу… Ну… і… Ракша, ти чого прийшов, воду варити? Чи справді тобі налити піввідра пійла… — у неї зовсім дитячий, винуватий вид, наче у