Читати книгу - "Білозуб, Джек Лондон"

Небагато білих жило у Форті Юконі. Вони прийшли сюди здавна, називали себе «закваскою» і дуже цією назвою пишалися. До всіх тих, що тепер прибували, вони ставилися зневажливо. Людей, які приїздили пароплавом, новаків тобто, звалося «чечаками», що тим зовсім було не до поваби. Ці новоприбульці замішували тісто на сухих дріжджах, і в цьому й полягала поважна відмінність між ними та старожитцями, що тісто замішували на заквасці, бо сухих дріжджів не мали.

Але це між іншим. Зневажаючи новаків, жителі форту раділи щоразу, як тим не щастило. Особливо їх тішило, коли Білозуб та вся ота зухвальна собача зграя загризала собак новоприбульців. Коли припливав пароплав, старожитці форту вважали ніби за свій обов’язок іти на берег, щоб подивитися на кумедію. Наперед смакуючи втіху, вони чекали на неї так само нетерпляче, як і індіянські собаки, і, звісно, незабаром зрозуміли, яку жорстоку й лукаву роль відіграє в усьому цьому Білозуб.

Серед них був один, що аж надто тішився цією забавою. На перший свисток пароплава він прожогом гнав на берег, і, коли все кінчалось, а Білозуб і зграя розбігалися хто куди, поволі повертався до форту, і на лиці йому виразно проступав жаль. Іноді, коли якийсь виніжений південний собака з передсмертним зойком падав, і його рвали гострі ікла зграї, чоловік цей, не маючи сили стриматись, підскакував і кричав від захвату. На Білозуба він завжди накидав гострим пожадливим оком.

Цього чоловіка прозивано Красень. Справжнього його імені ніхто не знав, і в цих краях він відомий був на ім’я Красень Сміт. Насправді від красня в ньому нічого не було, але якраз через те його, мабуть, так і прозвали. Він був надзвичайно потворний. Природа скнаро повелася з ним: вона обдарувала його низьким зростом і мізерним тулубом, над яким вивищувалася ще мізерніша виглядом стіжкувата голівка. За дитячих років, як він ще не мав прізвиська Красень, товариші прозивали його Шпилькою.

Ззаду голова його від тімені косо спускалася до потилиці, а спереду була прикро стесана аж до чола, низького й напрочуд широкого. Починаючи звідси, природа ніби покаялась у своїй скупості, і щедрою рукою вділяла йому риси. Очі його були великі, а відстані між ними стало б ще на одну пару. Обличчя проти всього іншого було надміру просторе. А щоб обмежувати відповідну площу, природа дала йому неймовірно широку нижню щелепу. Важка, вона виставала наперед і звисала мало не до самих: грудей. А може, це тільки видавалося, бо його тоненька шия не могла втримати такої великої ваги.

Та щелепа надавала його обличчю вигляду нещадної рішучості. Проте рішучість ця здавалась якоюсь несправжньою - може, тому, що занадто вже щелепа мала великі розміри, щоб вражати. В усякому разі, рішучість Красня Сміта була тільки позірна. Він, як це всі знали, був слабодух із слабодухів і нікчемний боягуз. Щоб домалювати його образ, слід сказати, що зуби він мав великі й жовті, а очні зуби, ще більші за інших, висувалися в нього, наче ікла, з-під тонких губ. Очі були жовтаві й каламутні, немов природі забракло барви, і вона поперемішувала рештки з усіх фарб. Таке саме було й волосся - брудно-жовте на колір, поросле рідко й нерівно, воно на голові й на лиці у нього стриміло зовсім несподіваними клаптями й кущиками, ніби вітром розкуйовджене.

Коротше кажучи, Красень Сміт був потвора, але ж не він мав би відповідати за свою потворність. Це природа вилляла в таку форму ту м’яку глину, що пішла на нього. У форті він наймався варити їсти, мити посуд і справляти всяку іншу брудну роботу. Люди не гребали ним, вони терпіли його, як терплять усяке створіння, скривджене долею, і трохи навіть його побоювались. Бувши боягузом, Красень Сміт здатен був усадити кулю в спину або підсипати отрути в каву. Але мусив же хтось варити їсти, а він, дарма що мав стільки вад, куховарив, проте, смачно.

Такий був той чоловік, що пожадливими очима дивився на Білозуба, захоплювався його хижою сміливістю й марив придбати собаку собі. Він почав загравати з Білозубом. Білозуб спершу не звертав на те уваги, а коли загравання ставали настирливіші, їжився, вискаляв зуби й ішов геть. Цей чоловік був йому не до душі. Він чув у ньому щось погане, стерігся його простягненої руки й украдливої мови і зрештою зненавидів Красня Сміта.

Прості створіння просто розуміють добро і зло. Добро - це те, що дає втіху, задоволення й позбавляв страждання, отже, добро приємне. Зло ж ненавидне, бо воно спричинює тривогу, небезпеку і біль. Білозуб відчував, що Красень Сміт був злом. З його потворного тіла й калікуватого мозку непомітно, як той туман з гнилого болота, ішов нездоровий дух. Щось невиразне, чого не збагнути ні розумом, ні чуттям, підказувало Білозубові, що цей чоловік може спричинити тільки біду й страждання, що він лихий, і що через те треба його тільки ненавидіти.

Білозуб був біля намету Сивого Бобра, коли Красень Сміт уперше прийшов до його господаря. Ще не бачивши Красня, а лишень почувши здалеку його ходу, Білозуб наїжився. Він був спокійно лежав, вигідно розлігшись, але тут зразу підвівся і, коли чоловік надійшов ближче, відбіг убік, скрадаючись чисто по-вовчому. Він не знав, про що в того була мова з Сивим Бобром, він лише бачив, що вони розмовляли. Раз навіть той чоловік показав на нього, і Білозуб загарчав, ніби рука торкнулась його, хоч він був футів за п’ятдесят від неї. Чоловік засміявся при цьому, а Білозуб шаснув під захист лісу і, нечутно пробігаючи між деревами, увесь час озирався назад.

Сивий Бобер відмовився продати собаку. Він розбагатів, торгуючи, й ні в чому не мав потреби. Крім того, Білозуба він дуже цінував,- адже дужчого запряжного собаки ніколи ще не бувало, і передовик з нього знаменитий. Від Мексіки до Юкону другого такого не знайдеш. А як б’ється! Роздирає собак так легко, як людина комарів. (У Красня Сміта зблиснули очі, і він жадливо облизав свої тонкі губи). Ні, Білозуба не можна продати ні за яку ціну.

Але Красень Сміт добре знав індіянську вдачу. Він став учащати до Сивого Бобра і щоразу з-під куртки виймав чорну пляшку. Віскі має властивість викликати спрагу. І Сивий Бобер