Читати книгу - "Юпітер з павою, Павло Гануш"

За вікном на широчезній рівнині виблискували сріблясті літаки. Біля машин вовтузилися механіки. Закінчуючи пояснення, командир спитав:

— Зрозуміло?

Пілоти рушили до виходу… Той, що йшов позаду всіх, несподівано зупинився і підійшов до командира.

— Товаришу майор, дозвольте… пробачте… Я погано себе почуваю сьогодні, думаю, що не в змозі…

Командир уважно глянув на бліде обличчя пілота.

— Шлунок?

Чоло у пілота зросилося краплями поту. Він розвів руками:

— Нерви…

— Молодий винищувач і нерви? Ну, товаришу надпоручик, ідіть до лікаря, ідіть! — командир звернувся до ад'ютанта. — Негайно викличте поручика Благу! — і замислено провів поглядом Зденека Матоуша, який поволі попрямував геть…

— Шістдесят, прошу, — защебетав пан Шматлік.

Рука, оздоблена перснем з великим чорним каменем, подала йому гроші. Гість підвівся, нудотно позіхнув і перевальцем залишив ресторан «Під терням».

Пан Шматлік витер стіл. Висипав попільничку на металеву тацю і здивовано похитав головою: дев'ять, одинадцять… чотирнадцять сигарет викурив цей блондин за дві з половиною години!.. Ну й діла, людина іноді стає рабом своїх пристрастей.

А цей пан Їржичка так і не подзвонив…

З попільнички випав напівпридушений недокурок і ледь зажеврів на столі. Коукол спритно придавив його. Хмари цигаркового диму висіли над головами людей, але нікому не спадало на думку відчинити вікно.

Капітан Котрбатий у задумі розглядав маленьку срібну монету.

— Юпітер з павою… — повторив він здивовано і похитав головою.

— Є тут один неясний момент, — озвався Гомола, нахиляючись до своїх нотаток. — Цей «пан резерв» виїхав з Шумаржова велосипедом, але, якщо вірити залізничникові, прийшов на станцію без нього.

Войта примружив очі.

— Так, я про це теж думав. Спочатку не хотілося вірити, що він десь залишив велосипед, та потім згадав: недалеко від Вранова, біля самого шляху, є маленький ставок. Якщо коли-небудь його спускатимуть, то напевно здивуються, знайшовши там велосипед…

Коукол заглянув через плече капітана, що саме гортав Войтові записки.

— Оце тобі історія! — засміявся рудий старшина. — Людині й невтямки, що, поїхавши у відпустку, переживатимеш щось подібне.

— Ну й ну, — повагом вимовив начальник і задивився на Войту, — це й справді цікаво і для двох днів аж забагато. Якби ви, товаришу підпоручик, були на службі, я б оголосив вам подяку. А так, Войтішеку, мушу тобі признатися, навіть не знаю, що робити.

— Я певен, що Марека висновки правильні! — несподівано рішуче заявив Гомола.

— Я — теж, але зараз, тут, не можу вирішити, чи будемо ми розслідувати цю історію. Насамперед треба ще раз уважно прочитати все, треба ідентифікувати труп, його, очевидно, перевезуть до Пльзеня. Потім про все доповісти начальникові, і лише тоді, коли стане ясно, чого варта ця гра, вирішиться справа.

— Я прошу тільки не гаяти часу, — наголосив Войта засмучено.

— Ну, звичайно, — погодився Котрбатий і глянув на годинника. — А тепер ми повинні закінчити нашу нараду щодо Піттермана. Залишайся, Войто, залишайся! — мовив капітан, помітивши, що поручик підводиться. — Закінчимо з цим — ще побалакаємо.

Войта сів у куток. Несподівано його огорнула втома, втома скоріше душевна, ніж фізична. Уже вкотре, йдучи по сліду, він гадав, що от-от настане кінець!.. Але щоразу якісь нові події відтягували остаточне розв'язання. І от тепер… тепер уже й справді кінець. Войта скорився. Так, цю партію дограє не він. До мата її доводитиме інший гравець, щасливіший за нього…

Марек відкинув голову назад, сперся на крісло і заплющив очі. Біля столу начальник розмовляв про якогось Піттермана, що кудись зник. Войта не знав ніякого Піттермана, ніколи не чув цього прізвища. Та його й не цікавило це. До Войти долинали голоси наче у півсні. Чув, як Карел Котрбатий пояснював, що Піттермана вирядили з надзвичайно важливим завданням — здійснити велику політично-шпигунську диверсію в чехословацьких військово-повітряних силах. Це, мовляв…

Що трапилося?

Марек швидко обернувся. Станда якось дивно і голосно вигукнув. Але капітан на це не звернув уваги. Войта побачив, як бентежно забігали очі старшини, як побагровіло його обличчя і він розгублено схопився за голову. Еге, Станіслав має якогось жучка! Але що саме його так зненацька захопило? Войта знову заплющив очі, чекаючи, коли Коукол нарешті почне говорити, але старшина так і не озвався до кінця наради.

Загримотіли стільці, і Войта, підвівшись разом з усіма, відчув, як у кишені сорочки зашурхотіли папери. Він дістав їх і, поглядаючи скоса на Станду, який сидів з таким виразом, ніби думки його були десь далеко, поклав перед Котрбатим.

— Сфотографував, коли знайшов його, — пояснив Войта коротко. — Їх треба підшити до документів…

Начальник з цікавістю проглянув фотографії.

На одному знімку був загальний вигляд кам'яного муру, в ніші якого лежала зігнута постать. На інших обличчя небіжчика було сфотографовано крупним планом.

Котрбатий поволі відкладав фото.

— Товариші! — почувся раптом переляканий голос. Усі наполохано обернулися.

Станіслав Коукол сидів, втупивши погляд у фотографію, яку тримав у простягнутій руці.

— Товариші! — Він підвівся, його очі забігали з одного на другого, поки не зупинилися на капітанові. — Ось відповідь на одне з важливих питань, що цікавлять нас, — мовив він уже зовсім спокійним голосом і поклав знімок перед начальником. — Це — Алоїз Піттерман.

Войта прокинувся.

Кілька секунд лежав, ніби не усвідомлюючи, де він. Потім прудко підвівся, глянув на-годинника і скам'янів: дев'ята година!

Він зіскочив з ліжка і побіг умиватись. Заспав! Ось уже до чого дійшло, Войто, не витримуєш темпу… За хвилину прийде Станда.

Так з рушником навколо шиї кинувся прибирати кімнату: поскладав докупи книжки, брошури, газети, заслав тахту і безпорадно подивився на порох, що осів на полірованих меблях. Не дивно, адже майже три місяці тут не наводили порядку. Марек помахав рушником