Читати книгу - "Діти капітана Гранта, Жюль Верн"

— Достеменно так.

— І це ваш бог доручив хвилям великого моря таємницю полоненого?

— Так, сам бог.

— То хай збудеться його воля, — урочисто мовив Талькав, — ми підемо на схід і, якщо потрібно буде, дійдемо аж до сонця!

Паганель, у захваті від свого учня, негайно переклав своїм товаришам відповідь індіянина.

— Який тямущий народ! — вигукнув він. — Певен, що а двох десятків селян моєї країни дев’ятнадцятеро анічогісінько не добрали б з моїх пояснень.

Гленарван попросив Паганеля спитати патагонця, чи не чув він чого про чужинців, що потрапили в полон до індіанців пампи. Паганель передав питання й очікував відповіді.

— Начебто й чув, — проказав Талькав.

Тільки-но ці слова було перекладено англійською мовою, як семеро мандрівників оточили Талькава, запитуючи його жадібними очима.

Схвильований Паганель, насилу знаходячи потрібні слова, став далі розпитувати Талькава, а очі його, втуплені в поважне обличчя патагонця, здавалось, прагнули прочитати на ньому відповідь перше, ніж вона злетить з його уст.

Кожне іспанське слово патагонця він тлумачив по-англійському, і в такий спосіб його товариші наче слухали всю розмову своєю рідною мовою.

— Хто ж цей полонений? — спитав Паганель.

— Це чужинець, — відповів Талькав, — європеєць. — Ви бачили його?

— Ні, але я знаю його з оповідань індіанців. Вій був хоробрий! Мав серце бика!

— Серце бика! — вигукнув Паганель. — Яка чудова мова у патагонців! Ви розумієте, друзі? Це означає “мужня людина”.

— Мій батько! — вигукнув Роберт Грант. Потім, звертаючись до Паганеля, спитав:

— Як сказати по-іспанському: “Це мій батько”?

— Es mio padre.

Тоді Роберт, узявши Талькава за руки, з ніжністю мовив:

— Es mio padre!

— Suo padre! — вигукнув патагонець, і погляд його прояснів.

Він пригорнув до себе хлопчика, зняв його з коня и почав пильно розглядати, здивовано і співчутливо. На розумному обличчі індіанця відбивалося щире зворупіення.

Але Паганель не вгавав і розпитував далі. Де саме був полонений? Що він тут робив? Коли Талькав чув про нього востаннє? Всі ці питання тіснилися одночасно в його мозкові.

Талькав не барився з відповіддю. Вони почули, що європеєць був невільник якогось індіанського племені, котре кочувало поміж річками Колорадо й Ріо-Негро.

— А де він був останнім часом?

— У касика Кальфоукуора, — відповів Талькав.

— Це десь поблизу нашого шляху?

— Так.

— А що він за один, отой касик?

— Він ватажок індіанського племені пойуче, людина з двома язиками, двома серцями!

— Тобто людина двоєдушна, нещира у своїх словах і вчинках, — додав од себе Паганель, переклавши достоту своїм товаришам цей гарний образний вислів. — Чи зможемо ми врятувати нашого друга? — знову звернувся він до Талькава.

— Можливо, якщо він досі в руках індіанців.

— А коли ви чули про нього?

— Вже давно. Відтоді сонце двічі дарувало пампі літо.

Безмежна радість пойняла Гленарвана. Час, вказаний патагонцем, збігався достеменно з датою документа. Та залишалося ще одне нез’ясоване питання.

Паганель одразу ж спитав патагонця:

— Ви кажете про одного полоненого, хіба їх було не троє?

— Не знаю.

— І нічого не знаєте, що з полоненим тепер?

— Нічого.

На цьому розмова припинилася. Могло, звичайно, трапитись так, що трьох полонених давно розлучили. Але з розповіді Талькава випливало насамперед те, що поміж індіанцями ходили чутки про європейця, котрий потрапив до них у полон. Час, коли це сталося, місце, де перебував полонений, навіть образний вислів патагонця про його відвагу — все, поза всяким сумнівом, стосувалось капітана Гаррі Гранта.

Наступного дня, 25 жовтня, мандрівники з новим піднесенням вирушили у дальшу путь на схід. Тепер, скільки сягало око, перед ними розстилалася безмежна рівнина, одноманітна й безрадісна, що її називали місцевою мовою “травесіа”. Глинястий ґрунт, відкритий вітрам, являв собою гладесеньку рівну поверхню; жодного каменя, жодного круглячка. Траплялись вони лише в запустілих висхлих ярках або на берегах штучних ставків, видовбаних руками індіанців. Інколи, через довгі проміжки, показувались невисокі лісові зарості, де на тлі темного верховіття вирізнялися ясними плямами ріжкові дерева, які мають стручкуваті плоди, відсвіжні, солодкі й приємні на смак. Вряди-годи зустрічались терпетинові гайки, купи ча-нари й дикого дроку та всілякі колючі чагарники, миршавий вигляд яких промовисто свідчив про неродючість ґрунту.

26 жовтня випав важкий день. Конче треба було добратися до Ріо-Колорадо. Коні, підгарячувані верхівцями, бігли щодуху, й того ж таки вечора мандрівники прибули до берегів цієї найгарнішої в пампі річки. Її індіанська назва Кобу-Лебу означає “велика ріка”. Вона струмить свої хвилі крізь неозорі простори пампи й впадає в Атлантичний океан. Там, неподалік од гирла, спостерігається цікаве явище: що ближче до моря, то води в річці меншає — може, вологу всмоктує підґрунтя річкового дна, а може, вона випаровується, — причину цього феномена досі не з’ясовано.

Коли дістались до Колорадо, першою турботою Паганеля було, як то належить географові, скупатися в її забарвлених червонястою глиною водах. Його здивувало, що річка була досить глибока — очевидно, під першим промінням літнього сонця почали вже танути сніги. Та й завширшки ріка була чимала, так що коні не могли її переплисти. На щастя, посуваючись берегом до верхоріччя, мандрівники натрапили на підвішаний, за індіанським звичаєм, місточок, сплетений з гілок, зв’язаних між собою ремінцями. Цим містком маленький загін перебрався на лівий берег і став там табором.

Перш ніж заснути, Паганель зажадав визначити в найточніший спосіб місце й напрям річки Колорадо і старанно накреслив її на карті — за браком Яру-Дзангбо-Чу, що, недосяжна для нього, котила свої води в горах Тібету.