Читати книгу - "Діти капітана Гранта, Жюль Верн"

Було 24 жовтня — десятий день по від’їзді з Талькауано. До місця перетину Ріо-Колорадо й тридцять сьомої паралелі залишалось іще 93 милі, тобто три дні дороги. Під час цього переходу через американський суходіл Гленарван неугавно стежив, чи не з’являться десь поблизу тубільці, щоб розпитати їх про капітана Гранта. Це можна було зробити за допомогою патагонця, котрий уже досить вільно розмовляв із Паганелем. Але в цих краях індіанці майже не зустрічалися, бо головні шляхи між Аргентинською Республікою й Кордільєрами пролягали через пампу далі на північ. Загін не натрапляв ані на кочовиків, ані на осілі племена, що жили під владою касиків. Коли випадком якийсь вершник-кочовик показувався вдалині, то він притьмом зникав, як видно, не бажаючи заходити в будь-які зносини з чужинцями. Справді, вісім озброєних вершників на добрих конях могли видатись підозрілими кожному, хто наважувався сам-один подорожувати пампою, — і волоцюзі-грабіжникові, і самітному подорожньому, який в цих пустельних місцях узяв би їх самих за лихих людей. Томуг мандрівникам ніяк не випадало зайти у розмову ані з чесними людьми, ані з злодійчуками. Вони навіть шкодували, пго не натрапили на грабіжників, хоча знайомство з ними й почалося б пострілами з рушниць. Гленарван, дбаючи про успіх розшуків, звичайно, скрушався, дивлячись на цю пустизну, проте невдовзі скоїлась подія, що негадано ствердила слушність. Їхнього тлумачення документа.

Шлях мандрівників часто-густо перетинали різні стежки, поміж них і дорога, що йшла від Кармена до Мендоси. Ця дорога була геть уся захаращена кістками свійських тварин — мулів, коней, биків та овець. Купи побілілих кісток, подрібнених дзьобами хижих птахів, немовби правили їй за віхи. І, мабуть, не один людський кістяк змішався тут із рештками тварин.

Досі Талькав жодного разу не запитав про напрямок, котрого неухильно додержувався загін. Проте патагонець розумів, звісно, що, обминаючи всі дороги пампи, мандрівники анітрохи не прагнули потрапити ні в міста, ні в селища, ані в установи аргентинських провінцій. Щоранку вони вирушали на схід сонця, простуючи прямісінько вперед, і щовечора сонце сідало за їхніми плечима. Талькав напевно дивувався, що не він, провідник, веде мандрівників, а власне, вони ведуть його. Але стриманий, як усі індіанці, він не виказував свого подиву і не запитував, чому вони обминають усі стежки. Однак того дня, коли загін вийшов на мендоську дорогу, Талькав зупинив свого коня й обернувся до Паганеля.

— Дорога з Кармена, — сказав він.

— А певно, мій друже, — відповів той, намагаючись якнайчистіше вимовляти по-іспанському, — це дорога з Кармена до Мендоси.

— Ми нею не поїдемо?

— Ні.

— А куди ж тоді?

— Так само на схід.

— То ми нікуди не потрапимо.

— Хтозна…

Талькав мовчки, вкрай здивовано глянув на географа. Однак він і в гадці не мав, ніби Паганель може жартувати. Індіанець, що до всього на світі завше ставиться серйозно, не може цього навіть уявити.

— Отже, ви не поїдете до Кармена? — помовчавши, спитав він.

— Ні, — відповів Паганель.

— А до Мендоси — також ні?

— Не їдемо й до Мендоси.

Тут до Паганеля під’їхав Гленарван й попитав, про що йде мова й чому вони зупинились.

— Він спитав мене, куди ми поїдемо, до Кармена чи до Мендоси, і дуже здивований з моєї негативної відповіді.

— Справді, наш маршрут повинен йому здаватися дивним, — сказав Гленарван.

— Уявляю собі. Він каже, що ми нікуди не доїдемо.

— Послухайте, Паганелю, може б, ви пояснили йому мету нашої подорожі й розтлумачили, чому ми неухильно тримаємось східного напрямку?

— Це дуже важко зробити, — відповів Паганель, — бо ж індіанці зовсім не розуміються на географічних градусах, а історія документа напевно здасться йому фантастичною.

— Що ж саме він не зрозуміє, — історію документа чи самого історика? — спитав серйозно майор.

— О, Мак-Наббсе! — вигукнув Паганель. — Ви ще й досі не позбулися сумнівів щодо моєї іспанської мови!..

— Ну, то спробуйте, мій шановний друже.

— Спробуємо.

Паганель під’їхав до патагонця й заговорив до нього по-іспанському. Географові довелось не раз уривати мову — чи то слів йому бракувало, чи з термінами і зворотами мав клопіт, а до того ж, певно, важко пояснити не-освіченій людині невідомі їй поняття й речі. Кумедно було дивитись на Паганеля: він вимахував руками, роззявляв рота, щоб чіткіше вимовляти, метушився й розпинався, піт струмочками збігав йому з чола. Коли слів бракувало, він пояснював на мигах. Бідолаха навіть зійшов з коня і накреслив на піску карти, де позначив меридіани й паралелі, обидва океани і навіть шлях на Кармен. Ще ніколи жодний викладач не потрапляв у таку скруту. Талькав спокійно стежив за всіма рухами географа, але не можна було збагнути, розуміє він що чи ні. Лекція географа тривала понад тридцять хвилин. Урешті він закінчив, витер спітніле чоло й глянув на патагонця.

— Він зрозумів? — спитав Гленарван.

— Зараз побачимо, — відповів Паганель. — Але коли він не втямив, удруге пояснювати відмовляюсь.

Талькав не рухався. Він стояв мовчки, втупивши очі в креслення на піску, що його потроху здувало вітром.

— Ну що? — спитав Паганель.

Талькав, здавалось, не чув. Паганелеві уже впала у вічі іронічна посмішка майора, і, боронячи свою честь, він почав був з новим завзяттям пояснювати далі, аж раптом патагонець зупинив його порухом руки.

— Ви шукаєте бранця? — спитав він.

— Так, — відповів Паганель.

— І шукаєте його саме на шляху, котрий простягся від сонця, що заходить, до сонця, що сходить? — казав далі Талькав, удаючись до властивої індіанцям образної мови, аби визначити напрямок з заходу на схід.