Читати книгу - "Сповідь, Валерій Олександрович Шевчук"

чужих? Перевів погляд на молодого, який простяг руку і ступив на поріг. Кинув золотого, і той провис між тарілкою і рукою-молодого; якийсь молодик повернувся до мене з розплесканою на обличчі усмішкою - ах, так, це ж мій молодший брат. На ґанкові батько молодої з пляшкою і мати з тарілкою, на якій стоять чарки. Вони також усміхнені, а на ґанок поперлися гості в барвистих строях, і тільки мій молодший брат повернув до мене обличчя і світить усмішкою, ніби мене пізнав. Я відступаю вглиб, тобто стаю так, щоб мене затулила створка воріт - уперше вживаю застережних заходів. Але брат мій дивиться не на мене; він пробирається до дівчини, теж нашої сусідки, і вони стають обіч одне з одним.

Я захвилювався. Скоро мав наступити мент, на який уперто чекаю. Довкола знову запалахкотіли смолоскипи, і червоні письмена загойдалися на землі й на людях: на спинах їхніх та обличчях. Вони тривожать ніч, але ніхто не чекає їхнього попередження: гравці добре повивчали свої ролі, і яке їм діло, є у них глядачі чи нема!

Брати молодої витягають у двір скриню, вони тужаться, аж жилля напнулося на шиї. Наче кури, сипнули діти з подушками, кожухом і свитою молодої. Брати всідаються на скрині верхи, і я бачу їхні блискучі молоді зуби. Староста проганяє їх зі скрині, а потім наливає відкупного. Брати одночасно перекидають до рота чарки і дружно п'ють.

Я не хочу дивитися на старшого дружку, хоч уже знаю, він не з нашого міста. Ліпше мені дивитися на молоду. Вона так щиро прихиляється до молодого, і стільки в її очах щастя! Щоки їй полум'яніють, а лице світиться ніжно й погідно. Колись і справді вона мені подобалася, ця дівчина, але я до неї не лицявся. Був упевнений, що варто дати їй знати - і вона відповість на моє почуття, тому не поспішав. Ми з нею були зв'язані тільки внутрішньою погодженістю, тобто знали про взаємну симпатію здогадно. Зараз я не осуджував її зраду і не заздрив молодому Пана-сенку - не до того мені було. Але, попри все, щось мене тривожило, отож, аби набратися сили, зирнув я на місяць. Той плив небом, борсаючись поміж зірок, - дивний пастух, що тільки й робить: лічить отару свою. Лічить, але ніколи порахувати не може.

Молода стала на возі, довкола яскраво палали походні, козаки виладналися на подвір'ї з мушкетами. Гримнула сальва, сколихнулися вогні, закричали люди, молодий ударив по конях. Я притьма кинувся слідом, а на возах, що їхали ззаду, сколихнулася пісня свашок:

Загрібай, матінко, жар, жар, Коли тобі дочки жаль, жаль,…

Ось вона, ця мить, якої чекав я два роки і яка має вирішити мою долю. Мчали коні, мчав і я, захлиналася музика, усі співали так, що закладало вуха; я відчував щось таке, як тоді, коли виходив на полювання: тіло наливалося потугою, а в грудях аж похлюпувало від захвату. Гойне, розгульне почуття гнало мене, я захопився і співав разом з усіма, але вже починала в мені пробуджуватися лють. Я навмисно розпалював себе, бо мені потрібно було те - потужний сказ, запаморочення, безрозсудність. Я хотів закипіти і, здається, закипав. Той, кого я вибрав своєю жертвою, їхав у возі, до якого я був прив'язаний невидимою линвою, він кричав і горлав, реготав і веселився, я вже не покидав його ні на хвилю - вбив йому в спину два ножі свого погляду і поєднувався з ним особливим зв'язком. Вже не був він мені байдужий, ані чужий - тоді я й відчув поштовх. Наче незвідана сила кинула мене в повітря, я провис у порожнечі, спалахнули сліпучі іскри, коні захропли і з переляку кинулися на тин. Я опинився в іскристому густому просторі, десь однотонно гупали бубни, між небом і землею завис довгий і жовтий промінь, і в тому промені видно стало, як летить тисяча золотих листків. Одна за одною гасилися зірки, місяць тріснув, і з нього полилася їдка червона рідина. Я виставив перед собою руки, ноги мої були скорчені, з тіла мені клаптями спадала шерстина, а спина почала боляче розпрямлятися. Спалахнула, але так і не погасла блискавка, і в тому їдкому світлі я побачив перелякане обличчя. Тоді в мене з горла вирвався болючий крик. Я раптом заплакав, відчуваючи, як корчиться мені тіло. Місяць розростався, ширшав, запливав червоною барвою, а я бачив перед собою не чуже мені обличчя старшого дружки, а свого молодшого брата - це він був там, на возі, це на нього вчинено напад, це він мав перекинутись у вовкулаку. Ні, не чужій, байдужій мені людині хотів я вчинити зло, а найближчому: тому не зміг я відчути до нього справжньої ненависті. Не зміг не відсахнутися злякано і не затулити собі обличчя руками, захотілося мені здерти із себе оту страшну маску, оте жахке лице, яке має виглядати як сердите й несамовите. Не міг отож утриматися в тому густому іскристому просторі, не міг дивитися на розплавлений місяць, бо замість холоду в грудях моїх спалахнув вогонь. Трусився, ніби в лихоманці, тіло моє ціпилося, хребет мені скорцюблювався, ноги коротшали - все в моєму єстві перекручувалося, зрештою, й падати я почав. Свистіло у вухах розпалене повітря, пекло мене всього, спалювало. Я впав, вдарившись, на землю і почав дерти собі пазурами тіло. Зривав із себе лиху машкару, і ядуха чавила мені легені. Розпачливе виття вирвалося з горлянки - я знав, це таки вовче виття. Перед очима виросла величезна, поросла шерстиною лапа - я зрозумів, це моя рука. Мені на очі попливли сльози, бо де воно те, на що я сподівався?

Зірвана з обличчя машкара освітилася далеко переді мною, вона ніби згоряла, так само повільно загасало в глибині іскристого простору лице мого молодшого брата. Зараз мені так само здавалося, що те обличчя й моє майже однакові - я задкував, ніби рак, відчуваючи, що навіки трачу своє душевне просвітлення. Сльози все ще точилися мені з очей, і мені здалося, що вони червоні. Тоді зморозив мені шкіру дикий страх, і я щосили кинувся бігти, намагаючись чимшвидше вирватися з міста і конечно втекти.

Але й