Читати книгу - "Сповідь, Валерій Олександрович Шевчук"

що не відчуває неспокою й тривоги, як ото я їх колись відчував. Його, зрештою, зовсім неважко знайти - хто там став тобі, Панасенку, старшим боярином? Те обличчя постане переді мною пізніше, коли вже несила буде щось змінити, адже я пристрасно хочу повернутися до людського буття. Проживши два роки у вовчій шкурі, я маю на те право, та й молодий ще я. Так мало знаю про світ та людей; ще не починав жити. Порожній був і ніякий: не було в мене й нагоди по-справжньому випробувати себе, тобто позирнути на власне існування хоч би з такої висоти, з якої можу дивитися на нього вже зараз. Хто зна, подумалося раптом мені, може, те, що зі мною скоїлося, не таке велике зло, більше я прийшов учинити!

Молоді пішли в хату, за ними поштовхалися дружки, свашки, старости, чільніші гості, простіші залишилися в дворі, де знову заграли музики і застрибала в химерному світлі смолоскипів барвиста, празникова юрба. Я теж був поруч тих, що танцювали, прихилився до стовбура старезної липи й дивився. Собаку загнали в хлів, і він тільки підвивав звідти; хтозна - чи тому, що грала музика, чи мене прочував? Але ні, я побачив раптом маленького, кудлатого цуцика. Покликав його, і він, смішно дибуляючи, поколивався до мене. Не злякався, а задер маленьке морденя і позирнув добродушно й лагідно. Хитнув хвостиком, і з рота йому побігла срібна слинка. Я взяв мале на руки, відчуваючи, що розчулююся, і погладив ніжну шкурку. Собаченя приплющило очі і завмерло від задоволення. Тоді я витяг другу вільну руку і здивовано її обдивився. Так, це не була лапа, поросла сірою шерстиною, це була людська рука. Брудна й потріскана, з величезними, закрученими нігтями, але це була моя рука…

Дзвонять дзвони, ніби розхлюпуються сині хвилі осені. Небо стоїть високе й чисте, ані хмарина не порушує його незайманої глибини, сонце вариться в цьому широкому безмежжі небесного океану, але це холодний вар. Дерева тягнуться вгору, сьогодні вони тонші й вищі, і листя не витримує напруги - зривається й летить на святково прикрашену юрбу, яка задоволене нуртує на вулиці. Мені здається, що ця юрба також як осіннє листя: надто барвиста і святкова. Всі танцюють і співають; скрипки підіймають тонкі ноги, тупає широкою підошвою бубон, викидають колінця брязкал'а-бубонці, дріботять ратичками сопілки. Здавалося, люди забули про свою поважність і обважнілість, про те, що вони неквапливі й розумні господарі - обличчя їхні скривлені, захоплені, а очі божевільне поблискують. Вигинаються і корчаться, тупотять, хекають, припадають до землі і підскакують; лоби їхні зрошені по; том, а вже про дівчат та парубків і казати нічого: перші пурхають, як метелики, а другі ніби на крилах літають. У дівчат розпалені щоки, одежа розвихрюється, спалахують ніжки - вони віддалися музиці і цьому золотому дню, і яке їм діло до того, що на їхні голови падає жовте і смутне листя. Яке їм діло, що літає біла павутина, сідаючи на яскраві вінки, ніби прирікаючи їм недалекі клопоти і старість, - їх полонила гра, пісня, отож вони танцюють приспівуючи; навіть баби, котрі вже пізнали клопоти і старість, розкривають беззубі роти і співають, притупують ногами і незграбно прокручуються. Всі на мить забувають про танець, їх полонив роздольний заспів, навіть музики припиняють грати і так само співають, пристукуючи долонями по інструментах. Один тільки чоловік не піддавався веселощам, один тільки чоловік стоїть збоку і дивиться, відчуваючи в серці осінь, один тільки чоловік сумує, і той чоловік - я. Мені здалося, що вони, люди ці, моляться своєю піснею дню, небу й осені, вони хочуть її заглушити й перемогти, хочуть забути про її холодні очі, а може, вони просять захистку від когось такого, як оце я? Чи не хочуть вони в такий спосіб оборонитися від моєї сумної мислі, од мого наміру, адже не милуватися ними я сюди прийшов? Так, я стояв, зовсім од них не ховаючись, прихилившись до стовбура старезної липи, в руках у мене малий, теплий песик, який аж вуркоче, дрімаючи, бо йому одному немає до всього того діла; я подумав, що цій пісні, яку вони співають, бозна-скільки літ і бозна-скільки літ моляться нею люди перед холодним лицем неба з його осіннім смутком. Ми, люди, подумав я, народжуємося в світ голі й кволі, і нам треба завзяття і сили, щоб не піддатися розпачу, щоб мати снагу отак шалено веселитися, адже ми найдужчі із живих і найбезпомічніші. Ми учимося важкої науки життя, бо хочемо, щоб голубе небо над нами все-таки не погасало.

Я студив себе цими думками, щоб залишатися спокійним та холоднокровним. Залишався смутним і незворушним, бо лише так можу постати перед тим, по кого прийшов, - він нічим мені не завинив, але доля вже зв'язала нас. Поки що намагався не вирізняти його з юрби, але волікся за весіллям, ніби приліплений. І перед ким не ховався - поки що на мене уваги не звернули…

Хлопці вже вимагали воротного. Поволі розчинялися створки, і мене раптом пойняв жах. А що, коли з нього вивалиться чорна твар на чолі з Чорним Чолов'ягою? Але це був страх безпричинний - надто напружений я був. Гості виладналися супроти дверей: молодий, з правої руки - дружки, з лівої - світилки, свашки й старости. Батько з матір'ю обходять усіх з чаркою, а я байдуже прихиляюся до одвірка розчинених воріт.

– Ах ви, злодії! - кричить хтось із рідні молодої. - Покрали коні, а вас тут і пов'язали

Староста веде за хустку молодого на ґанок. Його перепиняє старший брат з рогачем у руках, у нього веселе і, може, через те здурманіле обличчя.

– Заплатіть за сестру! - горлає він.

Я дивлюся на все це крізь райдужну плівку. Переділкою розігрують чудну виставу, де грають усі, лише я - самотній, невидний для них глядач. Надто зайняті грою, а я стою поза межами їхнього з0ру, я - в іншій виставі, яка тільки позірно накладається на цю. Але прийшов сюди для того, щоб з'єднати їх - ці дві дивні вистави - саме така вона, моя єдина сподіванка скинути зі своїх пліч тягар. Я вперше ковзнув по обличчі старшого боярина: ні, не звістило воно мені нічого. Здається, ніколи раніше цього хлопця не бачив - чи він із