Читати книгу - "Я 11–17… Небезпечний маршрут, Василь Іванович Ардамацький"

що незабаром відкриється Всесоюзна сільськогосподарська виставка, повідомляли про завоювання радянськими хокеїстами першості світу, про прем'єру в театрі оперети. У повідомленнях з-за кордону наводили відгук французької газети на досягнення радянських учених в галузі атомної фізики. Передача вістей закінчилася, почався концерт китайської музики.

— Це хай слухають росіяни. Виключіть, — сказав Барч. — Ну, що вони там розповідають?

— Звичайна пропаганда, — відповів Окайомов. — У нас, мовляв, усе добре.

— А ви вважаєте, що в них усе погано? — усміхнувся Барч.

— Ні, я так не вважаю. Вони знають, чого хочуть, і роблять усе з такою завзятістю, що їм можна позаздрити.

— І саме вони, Окайомов, — підхопив Барч, — найбільша небезпека для всього світу цивілізації. Я не схвалюю дії тих наших газетярів, які запевняють, ніби Ради — слабкий противник. Гітлер теж говорив, що Росія — колос на глиняних ногах. Хіба можна не рахуватися хоча б з тим фактом, що вони зробили атомну і водневу бомби?

— Але, з другого боку, прикро, коли їх так вихваляють. Ось зара вони навели відгук французької газети, що Радянський Союз — наймогутніша атомна держава…

— Ну, французи! — Барч зневажливо махнув рукою. — Ми ж з вами повинні дивитися на речі по-діловому. 1 ми бачимо два небезпечних для нас фактори. Москва тепер — це не тільки Москва, але й Пекін, і Прага, і Варшава, третина людства, чорт забирай! І в них є атомна й воднева бомби. І є дещо інше, про що ми, на жаль, майже нічого не знаємо. Ми взагалі про них дуже мало і не дуже точно поінформовані. От іще рік тому люди з нашого посольства в Росії пронюхали про інститут якогось професора Вольського. Минув цілий рік, а єдине, що ми змогли взнати, це назву міста, де організовано інститут. Усі спроби взнати більше закінчилися скандальними провалами. Пригадуєте шум, коли висилали з Москви співробітника нашого посольства? Хлопець скрутив шию на цьому ділі. А всі дані говорять, що професор Вольський — об'єкт величезної ваги. Учора приїхав начальник нашого центру. Лається, називає нас неробами, боягузами. Мабуть, йому добре перепало від начальства. Адже його викликали туди спеціально з цього приводу.

Вони замовкли. Окайомов уже все розумів, але мовчав.

— Чи не хотіли б ви, Окайомов, трохи ближче познайомитися з цим професором? — швидко спитав Барч, пильно дивлячись на співрозмовника. Окайомов відповідати не поспішав. — Я гадаю, що тільки вам під силу це знайомство. І хіба вам не хочеться розрахуватися з тими, хто заподіяв вам стільки горя?.. — Окайомов мовчав. — Як людина, я прекрасно розумію, що Росія для вас — важке місце. Але це необхідність, Окайомов. І я справді не можу назвати, крім вас, нікого, щоб бути певним в успіху. Я даю вам слово — повернетеся звідти, і я доб'юсь, щоб вас перевели в головне управління. У мене є зв'язки, і я це зроблю.

— Я зовсім не збираюсь кидати, оперативну роботу, — з образою в голосі промовив Окайомов.

— Але ж не можна рискувати без кінця. Звичайно, ця операція — найважча, але зате її успіх дасть вам такі переваги перед усіма, що…

— Гаразд, — перебив його Окайомов. — Я зроблю це. Тільки одне прохання — не квапте мене з підготовкою і накажіть апаратові вважати мою операцію справою номер один.

— Безперечно! Усі ваші прохання будуть виконуватись. І давайте на сьогодні з цим покінчимо. Продовжимо партію?

— Я грати не хочу.

— Може, вип'ємо?

— Не хочеться.

— Спати?

— Я піду погуляю в саду.

— Підемо разом?

— Я хотів би сам. Пробачте…

Окайомов готувався до операції майже два місяці, дивуючи всіх ретельністю, з якою він передбачав кожну дрібницю. Начальник центру бурчав з приводу повільної підготовки, але Барч свою обіцянку виконував неухильно, приймаючи на себе і бурчання, і насмішки начальника.

Нарешті Окайомов повідомив, що він готовий. В той самий день він розповів про розроблений план Барчу і начальникові центру. Справді, план був розумний, хитрий і передбачав усе, що можна було передбачити. Окайомов ставив перед собою три мети: викрадення даних про роботу інституту Вольського, знищення інституту і знищення самого Вольського. Але план був побудований так, що, на випадок непередбачених ускладнень, Окайомов міг вибрати один із трьох варіантів і цим обмежитись.

Начальник похвалив план, узявши під сумнів тільки два його пункти.

— Я щось не розумію… — сказав він. — Чи, може, я недочув? Ви на початку операції з'являєтесь під своїм справжнім прізвищем?

— Так. І це теж тактична хитрість, — відповів Окайомов. — По-перше, вони такого кроку не чекають. Якщо вони розкриють мою гру, то вважатимуть це за помилку недосвідченого розвідника і складуть про мене думку, яка мені ж буде вигідна. По-друге, це дає мені надійний захист на перші дні, поки я зорієнтуюсь, щоб потім зникнути і з'явитися в зовсім новому і несподіваному для них вигляді.

— А раптом жінка, до якої ви хочете з'явитись, померла або виїхала з цього міста? Або ж вона візьме і викаже вас.

— Останнє виключається. Я її добре знаю і прийду до неї з таким ключем, який відкриє для мене її серце. Ну, а якщо її не буде, тоді почне діяти варіант другий.

— Припустімо. Друге — так далеко в глиб їхньої країни наші літаки ще не літали. Що буде, коли на літак нападуть до того, як ви залишите його?

— Я консультувався з авіаційними спеціалістами. Вони твердять: якщо ми підемо на максимальній висоті, напад майже виключено.

— Майже?

Окайомов посміхнувся:

— Це «майже» є у всіх наших справах.

— Ну гаразд… — Начальник центру пильно подивився на Окайомова. — День вильоту визначено?

— В ніч на найближчу неділю, — сухо відповів Окайомов.

— Ми приїдемо на аеродром проводжати вас.