Читати книгу - "Срібне молоко, Валерій Олександрович Шевчук"

і голубій високості. Зрештою, й тих слів було забагато, хоч достатньо їх не мала саме отаких, іпостасних. Через це мусила завмерти отам, на степовій могилі, бо вже не було ані думок, ані слів, не було й вітру – полетів той від неї, сповнивши свою службу, і пропав у синьому безмірі. Залишилися тільки жайворонки і голова-дзвін, які й роздзвонювали навдокіл, що витворилося не так у її голові, як у душі. Язик німував, та й не було його, ніс не чув запахів степу, бо був ледь окреслений на камені, але очі ожили й побачили так далеко, як це дається простій чи й непростій людині. І там, у синьому серпанку, в глибині драглистого, ворушкого овиду, вона уздріла іншу могилу, а на ній високу постать, кощувату, але міцну, яка лила до неї свій синій вогонь. Голови в тієї постаті не було, а тільки кругла димова куля, в якій звивалися, крутилися, розпливалися, творили колечка, тягли хвости димові, схожі на гаддя, пасма. І саме від тих пасем і полився синій вогонь. Відтак вони обоє: і дяк Григорій Комарницький, котрий саме сьогодні блукав у любовній тузі полями та вибрався на могилу, і його викривачка та пильний сторож Гапка на другій могилі, хоч їх і роз'єднувало з десяток миль, зустрілися одне з одним очима: одні голубі, а другі сірі, і обом їм зробилося жаско. Йому через те, що не знали ті сірі очі любови, заздростили на неї, хоча й переконували себе в правді своїй, а їй через те, що раптом почула слова, які дійшли до неї не через вуха, а таки через очі – єдине живе, що в цій хвилі мала. І ці слова були такі, що цілком руйнували її правду:

– О, гонителько любови, – сказав із тієї далекої могили, наповнений любовною тугою дяк. – Знаю, що живу не так, як тобі хочеться, тобто у грішному коханні, але й це – любов. Знаю, що жене мене землею бич людського гніву, що шукаю не статечної, а легкого норову жінки, що запалююся скаредно й запалюю інших, але це тому, бабо, що я підданий не розважку, а вітрові любови. Та ж бо вільна стихія, кам'яна бабо, також творить життя, не лише тверезий глузд тих, котрі є мурашками, а вважають себе богами. Тверезий глузд у цьому світі – це тільки меч, викутий людьми, щоб усе, що не вкладається в їхнє розуміння, розтинати, а часом і губити, хоча без стихії хаосу, о твердий каменю, без абсурду незбагненности, ба навіть без гріха, не може бути ані світу, ані розуму, ані любови. Тим-то розум та хаос, бабо, так щільно з'єднані поміж себе, саме вони і є батьком та матір'ю світу, Адамом та Євою його. Розум завжди двосічний, кам'яна бабо, одне лезо – це ти зі своєю правдою та поштивістю, а друге – це я зі своєю бездахістю та блудом. І не тому засуджую тебе, бабо, що ти бажаєш жити не так, як живу я, а тільки через те, що хочеш, аби всі жили за твоїми мірками, отож і переповнюєшся люттю, ненавистю, підозріливістю, ходиш, лазиш, винюхуєш, підглядаєш, при цьому переконуючи себе, що так догідно Богові, якого сама собі придумала, але який насправді вищий від твого кам'яного розуму, бо живий. А живий – це значить незбагненний.

8

Через кілька днів Гапка Дмитриха з невісткою та Явдоха Іваниха Пошивайлова разом із чоловіком Іваном Пошивайлом стали перед полковим полтавським судом, на якому Гапка після зачитання атестації, складеної судовим писарем, голосно й прилюдно заявила:

– Тестація, панове судді, видана Явдосі Іванисі, є помильна. Свідчу на неї, що блудила з дяком Григорієм Комарницьким, бачила на власні очі, як той хотів утекти від Явдошиного чоловіка Івана Пошивайла через віконце, але не зміг; бачила також його в Івановій хаті, коли їх Іван застав.

– Чи маєш «лице», щоб доказати блуд? – спитав один із суддів.

– «Лице» було, панове урядні – дяковий жупанець, викинутий у вікно, але вони зуміли його з моїх рук прибрати. І хоч мала його, але віддала панотцю Методію, а де подівся, не відаю, – сказала Гапка й кинула навсібіч сірими очками.

– А чи є в тебе свідки того зла?

– Свідок, крім мене, один, панове врядні, і це моя невістка, – сказала Гапка і стусонула невістку ліктем.

– Що скажеш на слова своєї свекрухи? – спитав суддя в невістки.

– Було темно, – байдуже повіла Гапчина невістка. – Чи викидав дяк жупанця, сказати правду, не бачила, а що якесь одоробло у вікно перлося – це таки бачила. Але чи був то пан дяк, а чи інший Явдошин любас, того, по правді, не скажу, панове.

– А чи мала твоя свекруха дякового жупанця в руках? – спитав урядовий.

– На якогось жупанця я наскочила, коли хотіли підглянути у Пошивайлові вікна, але чий він, того сказати не можу, бо не відаю.

– Коли підглядали в Пошивайлову хату, – спитав урядовий, – чи бачила дяка та Явдоху за мерзьким ділом?

– Ні, – сказала невістка, – бо там був і господар, який сварився зі своєю жінкою, а за що – не відаю.

– А з дяком він сварився?

– Ні, бо потім сіли за стола і випивали, а Явдоха подавала.

– А хтось таки ліз у вікно? – спитав суддя.

– То була я, панове судді, – сказала рівно Явдоха, – але у вікно не лізла, а випускала із хати дим, бо піч у мене димить, і в хаті від нього було глітно. Це я вже на суді в панотця казала.

– А що скажеш ти, Іване Пошивайле? Чи застав за скаредним ділом свою жінку з дяком Комарницьким?

– Ні, – твердо сказав Іван. – Тільки те, що пригощала дяка вечерею, але при відчинених дверях, в які я нечутно й зайшов.

– Чого ж сварився із жінкою?

– За те, що вгощала заволоку в мою відсутність.

– Вгостити голодного вечерею не гріх, – сказала Явдоха і церемонно підтисла повні й соковиті губки. – Отож і постаю перед вами, панове судді, за те, що Гапка мене марно публікувала перед чесними людьми, чого не бачила і до чого «лиця» не здобула, уймивши тим мою честь, а я, панове судді, вгощаючи бездомного чоловіка, виконувала християнську повинність.

Судді порадилися тихцем поміж себе, тоді встав підсуддя, наказавши встати всім, і проголосив вирока:

– За статутом, розділ третій, артикул, артикул… ага, артикул двадцять восьмий, зголошую присуда. У статуті записано: хто вчинить примовку білим головам і не доведе, той повинен примовку зараз-таки, з суду не