Читати книгу - "Срібне молоко, Валерій Олександрович Шевчук"

– Та все про того жупанця, – зраділа Гапка, що може перевести мову на їй цікаве.

– Якого жупанця? – спитала довідчо паньматка, підозріло дивлячись на Гапку.

– А того, що я знайшла на Пошивайловому подвір'ї, – застрекотіла Гапка.

– Того, що вкрала? – так само підозріло й твердо спитала паньматка.

– Та Бог з вами, паньматко! – аж перехрестилася Гапка. – Той жупанець – моє «лице» на дяка й ту хльорку Явдоху!

На те паньматка звузила очі, й вони стали важкі, ніби олив'яні, але за мент знову озвичайніли, а з темного рота почали вилазити, як вужики з яєць, якісь виткі, ніби із хвостиками й гадючими голівками, слова:

– Ліпше, бабо, до панотця із тим жупанцем не підлазь, – сказала паньматка, ніби трощила зубами гадючі чи вужачі яєчка, – бо коли йому, сердешному, – голос її здригнувся, – нагадувати про того жупанця, дуже гнівається, а коли ще був у силі й не лежав, то ногами тупотів. А коли тупоче ногами, то неабияк гнівається. І гнівається, бідолашненький, – голос удруге здригнувся, – навіть більше, ніж коли їсти йому даю. Отож іди собі й про того клятого жупанця забудь.

Але Гапка мала не так навісну, як надто пряму й правдолюбну вдачу, через це виторохкотіла, чи вони самі виторохкотілися, такі слова, які цілком убили в ній надію щось про того жупанця довідатися, не кажучи про те, щоб його собі повернути:

– А може, він, панотець, також топтав стежечку до Явдохи, коли так в її дудку грає? По-моєму, моя невістка його у Пошивайловому вікні впізнала.

Відтак Гапка із жахом побачила, що обличчя в паньматки стало спершу червоне, тоді побуріло, нарешті почорніло, рот вишкірився, а з очей бризнули вже не сльози, а два пучки вогню:

– То це ти, потіпахо, – зашипіла вона хрипко, ніби голос у неї зовсім пропав, – пащекуєш на свого панотця? Мало він тебе гнав, тепер і я прожену!

І невідь-звідки в її руці опинилася сучкувата, гола, ніби обгризена собаками кістка, палиця, і хоч яка прудка була Гапка в своїх чоботях-скороходах, але палиця виявилася прудкіша, бо встигла проїхатися по Гапчиній спині кілька разів, отож та моторна жіночка не перелізла, а перелетіла через перелаза і помчала вулицею з таким спритом, що Явдошин пес, який цього разу знайшов справжнього стовбура, аби підняти на нього задню лапу, закоцюб і з нього ані краплі не пролилося; зрештою, він так доладу й не розібрав, що це пролетіло вулицею, але злякався так, що його собаче серце потім довго хлепало кров'ю в грудях і ніяк не могло заспокоїтись. А сама Гапка перелякалася не менше, бо їй, очманілій, здалося, що та палиця, отак дивно обгризена, аж подобала на голе тіло, вирвалася з паньматчиної руки і сама погналася за нею, Гапкою, і спершу догнала, однак потім відстала, бо де їй було впоратись із чобітьми-скороходами. Але саме це несвітське відчуття не дозволило їй зупинитися, отож Гапка перегналася через усе село й зупинилася тільки в полі, та й не на самому полі, а на степовій могилі, найвищій на цілий окрай, і вже там звалилась у траву обличчям униз, і тільки так нарешті змогла дійти до тями.

Саме тут, на могилі, Гапка й отямилася, сіла й почала думати гірку думоньку, адже завтра чи позавтра їй треба буде йти на суд до Полтави, а «лиця», щоб показати панам урядовим, вона так і не дістала, більше-бо, втратила всяку надію його роздобути. І ця думка прийшла до її голови тому, що з могили далеко видно: і степ, і село, і дороги, й байраки – був він такий широкий, цей світ, залитий яскравим серпневим сонцем, що мусила примружитися. І те сонце посилало на землю якесь особливе тепло, від якого трава пряно дихала, а бур'яни, особливо полин, сочилися терпким свіжим, але гіркавим пахом. І над головою розбивав своє серце на тисячі кавалців жайвір, через що відчулася жінка, ніби обсипана срібним дзвоном, хоч їй здалося, що це дзвонить не з високости, а таки з її голови. Отож голова її зробилася на мент отаким дзвоном, а не гарбузом, який калатає мідним язиком, розгойдуючись і сам, – це такий образ віднайшла її туга. Гапка звелася, стулила стопи, з'єднавши їх п'ятами, а роз'єднавши пальцями, ноги її трохи зігнулись у колінах, а перса безживно й пласко опливли до живота. Кругле лице її посіріло, стало пласким і неживим, з ледве позначеними очима, носом та ротом, а руки потоншали на патички й покірливо склалися на животі трохи нижче тих опалих, наче стекли вони, але застиглих перс. І загуляв довкола налитий гірко-солодким духом степових полинів вітер, отож Гапка й сказала не очима, бо вони на хвилю ніби витекли з очниць, не ротом, бо той закам'янів, і не язиком, бо його не висічеш на обличчі жодним зубилом чи різцем, а отим гірко-солодким вітром. І слова її стали раптом розумні, бо не курячим мозком були творені, а мозком оцього широкого простору-степу:

– Травинки-билинки, полине, чебрецю, медунко, чорнобилю, пасльоне, жита-пшениці і всякі пашниці! О степе, байраки, дерева, ковила, очерети! Земле свята, води повні й неповні, вогню явний і захований, повітря глибоке й високе! О брати-місяці, а найбільше ти, Серпню, до якого промовляю, бо це ти зараз сидиш на царському стільці! Комахи і птахи, повзуни і мурашок табуни, риби, худобо і звірі! Журавлі й лелеки, що є твоїми вісниками, степе! Не до людей звертаюся, бо їх Бог хоч і зробив розумними, але забув сказати, що таке розум! Помилуй мене, степе, з усією живністю своєю, земле, водо, й повітря, й вогню! Помилуй мене, степову бабу, яка, може, дурніша за всіх, але завжди жила в правді! Не дай перемогти ще одній брехні, брехня-бо – це яйце, що з нього плодиться гаддя! Не затопчи мене копитами своїх коней, мене, нікчемну комаху цього великого світу, в болото людської злостивости та неподіб'я! Покарай мене за те, що язиката я й нестримана, пащекувата і втикацька, злостива я і пімстлива, бо і я колочу цей великий, широкий світ, але не карай мене за правду! Дай силу встояти в цьому змаганні, в яке вступила, бо коли буду попрана, втрачу віру в тебе, великий, широкий світе!

Промовила те степовим вітром, налитим пахтінням, що його творить лише степ, і це були всі слова, які зуміла через того вітра переказати отим хмарам, і небові,