Читати книгу - "Народжений блискавкою, Микола Данилович Руденко"

Рут сиділа на гірській терасі. Вона не бачила сонця, але по довгих тінях, які залягли на морському узбережжі, можна було судити, що день згасав. Перед її очима коливався бірюзовий простір моря, а внизу, дуже глибоко, бігли іграшкові авто. Деякі з них уже зблискували червоними вогниками. На узбережжі день кінчався раніше, ніж у відкритому морі. Його ковтали прямовисні скелі, шо губилися десь у хмарах.

Рут було дуже сумно. Спершу вона вибігала на терасу через кожні півгодини. А десь по обіді, коли мешканці підземелля вже не вимагали її турбот, вимостила собі лавочку із каміння й більше не поверталася в катакомби. Часом їй здавалося, що за гострою гранню скелі зблиснули одсвіти полум’яної кулі. Але то був косий промінь сонця, що ховалося за вершини гір.

Якось відразу їй стало незатишно в цьому світі. Кому вона, власне, потрібна? Тітка Мірта ніби й любить її. Але, мабуть, не більше, ніж любить кицьку. Ось дідусь Себастьян — той таки справді любить! Але де він зараз? Чи розшукає його Едмундо? А що, коли дідусь помре? Візьме та й помре. Як вона тоді житиме?..

Ця думка її вжахнула. Проте вона швидко заспокоїлась: у неї був Едмундо. Він нікому не дозволить її образити.

І знов відчула: оте нерухоме тіло, яке лежить у підземеллі, для неї дорожче над усе в житті.

Схопилася на ноги, метнулась до отвору, який вів у катакомби. Чомусь їй здалося, що вона проґавила Едмундо. А може, він уже був у її волоссі? Вона цього ніколи не відчувала. Лише тітка Мірта лаялась — із Рут сипалися іскри, і тітку це лякало.

Виявилось, що Рут боїться темряви. Вона цього раніше не знала. Їй не доводилось ніколи самій продиратися крізь отакий морок. Та ще в підземеллі, де так легко заблудитись.

Ні, Едмундо ще не приходив. Його тіло не дихало. І Рут уперше здалося, що вона стоїть біля мерця. Бо що ж станеться з оцим тілом, якщо в нього не повернеться полум’я, котре, власне, і становило сутність Едмундо? Не обов’язково ж блискавиці жити людським життям!..

Вона більше не могла лишатися без людей. Пішла туди, де містився штаб. Десь близько цокотів двигун, що подавав електрику. Іще кілька кроків у темряві — і Рут почула людські голоси. Вони їй добре знайомі. То розмовляли між собою Хосе і Одноокий.

— Густаво треба гнати в шию, — сердито вигукнув Хосе. — Якщо він раз покликав поліцію, покличе і вдруге.

— Зрозумій, Хосе: вигнати людину, яка знає дорогу в штаб… Ти при своєму розумі? Зараз ми за ним наглядаємо. А що буде потім?

— Я йому не вірю.

— Які в тебе докази?

— Густаво покликав поліцію. Цього досить.

— Ми за це його відразу ж судили, — нагадав Одноокий. — У нас є два вироки: довіра або смерть. Третього бути не може. Вигнати — значить послати в поліцію… Скажу тобі відверто: я не знаю, хто такий Едмундо. Вбивати за нього нашого товариша…

— Едмундо — це сила! — гарячкував Хосе.

— Ми не збираємось воювати за допомогою потойбічних сил.

— А Марлон збирається.

— Довіра або смерть. Чого ти вимагаєш для Густаво? Ти готовий його розстріляти?

Хосе довго мовчав.

— Навіщо стріляти? — відгукнувся він непевним голосом. — Треба щось придумати.

— Думай, — буркнув Одноокий. — Потім скажеш.

— Скажу зараз. Не слід його випускати звідси. Ось почнеться бій, тоді побачимо, на що він здатний.

Відповіді Одноокого Рут не почула.

З Густаво вона вже знайома. Це був рухливий, енергійний чоловік з неголеними щоками. Палко жестикулював, любив кожному прислужитись. Рут він зустрів дуже привітно. Всім показував на куток, де варилася їжа:

— Хто з вас, шановні сеньйори, може похвалитись отакою господинею? Тепер жінки не люблять кухні. Ждуть, що завтра почнеться узаконений матріархат.

Коли треба було винести відро з помиями, першим підхоплювався Густаво.

— Стривай, дочко, допоможу. А на цих лежнів не зважай. Їм готове жувати — і то ліньки.

Його веселий характер та доброзичливість припали Рут до серця. Коли він з’являвся в штабі, відразу ж починалися жарти, дотепи та пісні. І все ж поліцію покликав він, а не хтось інший. Так сказав Хосе. Рут не могла вирішити, хто ж такий Густаво: друг чи ворог? Раз покликав поліцію, значить, ворог. Та сам Густаво так не вважав. Довідавшись, що Едмундо житиме в підземеллі, він виправдовувався перед кожним:

— Звідки ж мені було знати? Я його вважав чужим. Якби знав, що він свій, сам би за нього підставив голову.

Хтось пожартував, що така голова, як у Густаво, мало чого варта. Але йому повірили. Не повірив тільки Хосе.

Після розмови, яку Рут мимоволі підслухала, їй уже не хотілося йти до штабу. Повернулась туди, де лежало тіло Едмундо. Оглянула закапелок і подумала: невже їй завжди доведеться отак жити? Чергувати біля холодного тіла, чекати, доки затріпоче на скроні жилка. Чекати годину, дві, цілу добу. Чи готова вона до такого життя? І з недитячою рішучістю сама до себе промовила:

— Готова!..

Несподівано з’явився Хосе. Мабуть, він почув оцей вигук, бо відразу ж кинув погляд на ліжко:

— Повернувся?

Зрозумівши, що Рут розмовляла сама з собою, спохмурнів. Видно, подумав: «Тяжку долю ти обрала для себе, дитино». Передав їй теплий одяг і добрі напучення від Делії та Мірти. Потім дістав із кишені заповітну коробочку:

— Оце тобі потрібно?

Як зраділа Рут! Останні два роки їй не треба було користуватися рацією. Едмундо жив людським життям і навіть намагався забути, що в нього є інше існування. Через те й Рут забула про коробочку, яку їй колись подарував Професор. А тепер,