Читати книгу - "Навчи її робити це"

– Ти давно не писала листи невідомим адресатам. Отже, це ознака перемоги. Тепер ти потребуєш людей. Тих самих людей, від яких ти раніше намагалася сховатися за міцними стінами, за бібліотечними стелажами, за темними окулярами…

– А звідки тобі відомо про невідіслані листи? І після того ти звинувачуєш мене в надмірній цікавості? – Ліза сердито подивилася на Марту.

Марта усміхнулась:

– Та про листи я дізналася випадково… Знаєш, а я частенько спостерігала за тобою в бібліотеці. Там я тебе вперше й побачила. І закохалась, як нечиста сила! Ти справила враження полохливої людини. Перевірила – так і виявилося. А ще… пам’ятаєш свого улюбленого столика?

– Біля вікна?

– Так. Ти обмалювала його олівцем. А я потім сідала й роздивлялася твої каракулі.

– І шукала Діану…

– А знайшла… Сесилію!

Ліза почервоніла. Картала себе за необережність, ладна була крізь землю провалитися. Чого вона тільки не понаписувала в тих «чернетках»! Фобії, фантазії, найсокровенніше. І ще тоді, коли зрозуміла, що скринька, швидше за все, зламана, сама і вбила її, свою улюблену поштову «скарбничку». А тепер так соромно перед Мартою, хоч крізь землю провались.

– Лізо, не переймайся. Я тоді ладна була скористатися всім, у будь-який спосіб роздобути інформацію. А потім уже з’явилася тобі перед очі.

– У всій красі. Навіщо ти знайшла мене, Марто? Як тепер жити?

– А ти хіба краще жила у своєму кублі, як… павучиха!

– Я хочу заснути. Або втекти. Або…

– Не поспішай із третім «або» – на все свій час. У холодильнику є херес. Давай краще охолонемо трохи, тоді розберемось.

Менше за все Ліза хотіла напитися, але стояла, як зомбована, а коли опам’яталася, на столику вже стояла пляшка, перев’язана рожевою стрічкою, і дві пахучі воскові свічки.

– У нас що, свято? – апатично спитала Ліза.

– Аякже! Ти сьогодні нарешті зустрілася з сестрою, хіба цього замало!

– З сестрою… А до того…

– Яка різниця, ким були ми «до того»?! – Марта демонічно зареготала. – Усе довкола – театр, вертеп, абсурд! Життя не має сенсу, невже ти досі цього не зрозуміла? – І вона простягнула Лізі налитий по вінця бокал.

Ліза випила одним махом. Відчула, як її тіло наливається жаром, у голові все кипить, шумить, випаровується…

– Твоя правда, Марто! Ми такі несхожі з тобою, такі різні, і болячка у кожної своя. А все ж… так нерозривно зшиті, що роз’єднати нас не зможе ніхто!

– Ніхто й ніколи, – підтвердила Марта і взяла Лізу за руку.

Ліза відчула, як вона поклала в її долоню щось прохолодне.

– Тримай, тепер це твоє! Це належало тобі з самого початку.

Срібний ланцюжок із двоголовою змією, мокрий і блискучий, знову, як і тоді, «вжалив» Лізу:

– Звідкіля він у тебе?

– Звідтіля…звідки не повертаються.

– Марто, ти мене лякаєш!

– А ти не бійся! Ану ж, надінь його. Вона тебе визнала!

– Я не надіну, доки не розкажеш, яким чином амфісбена пов’язана з твоїм життям?

– То хіба з моїм! Звідкіля вона взялася – невідомо, але мама казала, що їй ще від прабаби цей подарунок дістався. Авторська робота. Ексклюзивна річ. Це як родова коштовність. Єдина, між іншим.

– А на дупі в тебе – родинний герб?

– Ні, божевільна юність.

– І все ж я трохи боюсь чіпляти на себе ту цяцьку… І Марта, як завжди, без зайвих умовлянь, впевнено застебнула ланцюжок на Лізиній потилиці.

– Ось так. А тепер…

Вона підійшла до полички з дисками, лагідно провела пальцем по пластикових футлярах, завагалась між Бетховеном і Берліозом, зупинившись, врешті, на останньому. Коли тривожна мелодія поповзла з чорних колонок, Марта знову підійшла до Лізи і, взявши її руками за плечі, наказала опуститися на коліна… Ліза тільки тепер помітила, що її «повелителька» стояла перед нею у чорних лакованих туфлях на підборах, вищих за Ейфелеву вежу (і як вона на них трималася?). Гола-голісінька, і на таких підборах.

– Але ж я колись так само стояла під твоїми дверима, Лізо, – і не раз. Стояла, та не могла натиснути на дзвінок, бо не знала, з чого почати. І лякала тебе – знову і знову. Знаєш чому? Бо… сама боялась. Я не щодня зізнаюся в такому, тільки сьогодні.

– І одного разу ти все ж натиснула на дзвінок. Сильно і впевнено… – Ліза звела погляд на колишню «незнайомку» і теперішню сестру.

– Не треба переоцінювати мою впевненість, Лізо! Ти навіть припустити не можеш, наскільки ми схожі. Усе, що ти бачиш зараз, – результат багаторічної праці. Колись я теж боялась польоту й гірко за це поплатилася. Але мене змінила одна людина.

Ліза раптом згадала Мартині щоденники.

– Ішвара?

– Так. І як тобі вистачило терпіння все прочитати?

– Не все. Тільки окремі сторінки – мені й того вистачило. Розкажи про Ішвару!

– Потім. А зараз я маю тебе покарати, щоб надалі не кортіло перевіряти чужі речі!

І Мартині червоні кігті впилися у Лізине волосся, цього разу надто боляче, до сліз, так, мов у цупких її пальцях накопичився відчай за всі роки поневірянь. Ніяких ігор – усе по-справжньому. Марта нахилила Лізину голову так низько, що ледь перелякане, але блаженне лице мучениці аж торкнулося взуття. Ліза гостро відчула запах шкіри, і рот її наповнився слиною. Вона почала ніжно, а потім жадібно цілувати туфлі й відчувала, що втрачає голову. Марта ніби трохи полегшила натиск, і Ліза, вже несамовита, лизала їй ноги, наче збуджена кішка, час від часу лише постогнуючи та ритмічно дихаючи. Її пестощі підіймалися дедалі вище, ось уже пішли по засмаглих, покритих пухирцями від задоволення стегнах, і коли вже Ліза хотіла відчути смак