Читати книгу - "Крах Симона Петлюри"

Такий «порядок» законотворення був застосований для створення «законів», покликаних, наголосімо вкотре, для розбудови держави без «гніту та визиску». Ось перелік першочергових, найактуальніших, з погляду фундаторів нового режиму, п'яти «законів», покликаних цей «гніт та визиск» ліквідувати негайно та назавжди:

– декрет Директорії УНР про утворення управління преси та інформації на правах окремого міністерства (31 грудня),

– закон про вищий уряд Української автокефальної православної соборної церкви (1 січня 1919 p.),

– закон про державну мову в УНР (1 січня),

– закон про скасування гетьманського Державного Сенату та відновлення Генерального суду (2 січня),

– скасування департаменту Державної варти Міністерства внутрішніх справ та утворення замість нього «адміністративно-політичного департаменту» і формування народної міліції (3 та 4 січня).[180]

5 січня Директорія видала «на-гора» Інструкцію з виборів делегатів Трудового Конгресу…

Першу відому нам, але вичерпну характеристику цьому документові дав, наскільки нам відомо, ще Гольденвейзер. Вона така: оскільки «питання державного ладу відродженої Української Народної Республіки були цілком не з'ясовані, <…> Директорія за прикладом більшовиків віддала перевагу запровадженню аристократії навиворіт. І втіленням цього псевдонародного принципу повинен був стати своєрідний представницький орган – Трудовий Конгрес».[181]

Пояснюємо: в основу виборчої системи, яка мала призвести до створення цієї «аристократії навиворіт», було покладено принцип вибору делегатів по куріях. Подібний принцип діяв у Російській імперії після революції 1905 p., і за його скасування відчайдушно боролися всі без винятку течії загальноросійського демократичного руху аж до 1917 р. В даному випадку такий виборчий принцип формально «фаворитизував» робітництво, оскільки надавав пролетарям «трохи більше представництво, ніж це їм на основі їх відсотку серед населення могло належатися».

Інструкцією встановлювався і квотний принцип представництва – по 1 представникові від 200 до 2000 «душ трудових селян» і по 2 представники – від сіл з населенням більше 200 осіб. Критерії, за якими «трудові селяни» відсепаровувалися від «нетрудових», не встановлювалися. Визначили лише, що таких представників має бути 377: по 50 – від Київщини та Харківщини, 47 – від Поділля, по 46 – від Волині та Полтавщини, 42 – від Чернігівщини, 37 – Херсонщини, 31 – Катеринославщини, по 14 – від Таври, «Холмщини, Підляшшя та Поліської округи».

Встановили квоти і для «робітництва»: 3 особи – від Таври, 4 – від «Холмщини, Підляшшя і Поліської округи», по 8 осіб – від Поділля та Полтавщини, 9 – від Чернігівщини, по 11 – від Харківщини та Херсонщини, 12 осіб від Київщини – загалом 88 осіб. Робітники найбільш пролетаризованого району – Донецько-Криворізького – до списку не потрапили. «Робітникам інтелектуальної праці», до якої зарахували тих, хто «не визискує чужу працю і не володіє майном, яке приносить нетрудові доходи», надали аж 33 місця. Між іншим, якщо взяти до уваги, що 1 делегата від цієї соціальної категорії обирали 50 його колег, це означає, що весь інтелектуальний потенціал, на який міг теоретично розраховувати новий режим, становив аж 1650 осіб – це на країну із більш як 30-мільйонним населенням! Нарешті, «робітникам та служачим пошт і телеграфів» виділили по 10 мандатів, 65 місць надали депутатам від щойно народженої ЗУHP, отже загалом їх мало бути 593.[182]

На думку Стахіва, найбільші преференції за такої схеми дістала «трудова інтелігенція», якій гарантувалося більш як 6% мандатів. Він також зауважив, що організаторам Конгресу практично не було потрібно позбавляти права голосу представників т. зв. «нетрудових клясів». Останні, за його словами, були «зникаючою меншістю», але їх відсутність на Конгресі давала можливість противникам УНР стверджувати, що це державне утворення «по суті тільки інший рід большевиків – українських»[183]. Розподіл по станових виборчих куріях забезпечував селянству, тобто УПСР та «Селоспілці», 2/3 голосів на Конгресі. Згідно з іншою думкою, «у висліді цього закону лівобережне козацтво, що було найсвідомішою і найбільш заслуженою історичною верствою, яка дала Котляревського, Гребінку, Гулака-Артемовського, Квітку-Основ'яненка, Куліша, Білозірського, Стороженка та інших культурних діячів, було виключено з Конгресу як поміщицьке, Симиренки й Харитоненки – як буржуї, капіталісти. Отже, Симиренки, Чикаленки та інші, які організували український національний рух і підтримували його матеріяльно, були позбавлені громадянських і політичних прав на користь московського робітництва в Україні. Це давало московським і польським колам аргументи перед західними державами, що влада Директорії УНР – це, по суті, тільки інший, український, вид большевиків».[184]

10 січня Директорія та створене при ній Центральне інформаційне бюро повідомили «товаришів селян та робітників» про сам факт скликання Конгресу в Києві 19 січня. Повідомили і про те, що ТКНУ «буде найвища влада в Україні», який «буде вироблять всі закони для нашої землі, заводитиме добрі порядки, дбатиме про те, щоб в нашій землі не було ні бідних, ні багатих, ні панів, ні рабів, а щоб були всі рівні, всі вільні і всі забезпечені землею і добрим заробітком». Обирати на Конгрес закликали лише «вкраїнських соціалістів» та «тих, що йшли боротися проти гетьмана і поміщиків».[185]

Автентичне джерело – «Листівка» Центрінформбюро при Директорії УНР, видана в лютому, тобто по завершенні конгресових