Читати книгу - "Подзвін з-під води"

мало часу… І я не буду тебе обманювати і скажу відверто – я кохаю лише Оксану. Ця рана досі відкрита. І я не знаю, чи зможу колись когось покохати так, як її. Бо вона була… і є для мене всім на світі! її ніхто не замінить, навіть якщо я б того дуже захотів… Тому я погоджуюся з тобою, що нам не потрібно форсувати наші стосунки. Хай буде як буде… Але я хочу, аби ти знала – мені з тобою добре, – Антон намагався ще раз поцілувати Валерію, але вона відхилилась убік і відвернулась. У кімнаті запала важка тиша.

– Я з тих пір часто думала про смерть. І навіть хотіла вмерти сама. Думала, що таким чином з'єднаюся з ним, – нарешті тихо мовила Валерія, низько схиливши голову. – Вмерти – було єдиним моїм бажанням усі ці довгі місяці після загибелі Сергія. Я не знала, що мені робити і як жити далі самій, без нього. Мені здавалося, що моя смерть усе виправить або, принаймні, припинить цей нестерпний біль. Я і так перестала існувати, то навіщо мені було жити далі? Що мене чекало в майбутньому? Суцільний жах і морок. І я б, напевно, наклала на себе руки, якби не віра в Бога. До цього я навіть не замислювалася над тим, є Він чи ні. А потім, після втрати Сергія, мені більше не було за що вхопитися, окрім віри. І ще мені допомогли заняття у Олега Петровича. Тепер я вже не хочу вмерти так, як раніше, бо шукаю новий смисл свого життя. І хай я поки що його не знайшла, але тепер віра зігріває мою душу, так, як раніше зігрівала любов. Я хочу розібратися в собі, зрозуміти, навіщо Він дав мені всі ці випробування. Адже напевно і в цьому був свій сенс і своє значення. Я знаю, що для того, аби зрозуміти все це, потрібен певний час. І я жду, бо мені більше нічого зараз не залишається, – Валерія обережно поглянула на Антона, який стояв у кутку кімнати.

– А навіщо тобі розбиратися в усьому цьому? Ти не думала, що все вже давно кимось вирішено за нас? Інколи мені здається, що я лише манекен, пішак у якійсь незрозумілій для мене чужій грі. І як би я не намагався щось змінити в своєму житті, що б не робив – усе все одно буде так, як потрібно цьому гравцю, що рухає нами. А кінець цієї гри один у всіх – смерть. Що це таке – перехід в інший стан, логічне закінчення функціонування твого тіла, єства і сутності чи підсумок твоєї місії на землі? Я ніколи раніше не думав над цим, але зараз мені здається, що я нарешті все зрозумів. Смерть – це єдиний можливий результат нашого життя. І нічого іншого з нами не буде, окрім цього. А найстрашніше, що цей кінець може статися раптом, неочікувано, незаплановано, нагло. То навіщо тоді нам дано саме життя, якщо ми не маємо можливості як слід приготуватися до закономірного кінця, підбити якісь підсумки, розікласти все по поличках і розрахуватися за всіма рахунками? Який тоді в цьому сенс? І я дійшов висновку, що смерть – це не логічний фінал, а всього лише випадок. Тільки з одними це стається раніше, а з іншими – пізніше. Безглуздий, наглий випадок, ось і все. Бо як іще пояснити смерть моєї Оксани? Вона ж іще як слід нічого не встигла зробити у своєму короткому житті. Які можуть бути підсумки, яка може бути логіка, яка тут місія? Раптом умерла – і все. Ніяких пояснень, ніякої філософії! І від цього мені іще страшніше. Бо завтра це ж саме може трапитися зі мною, з тобою, з братом, з друзями, з ким завгодно! То який же тоді смисл нашого життя? Чекати щодня смерті? Чи взагалі відморозитись і не думати про це? Жити, як прийдеться, ні над чим не заморочуватися і не будувати ніяких планів, оскільки все це даремно? Типу чому бути – того не минути? Так навіщо тоді взагалі таке життя? Я не розумію. Я вже нічого не розумію. – Антон присів поруч з Валерією і подивився прямо їй у вічі.

– Ти говориш так, як говорять розгублені діти, коли не можуть знайти відповідей на свої численні питання, – спокійно відказала вона.

– А я і не можу знайти відповіді! Не можу! Чому цей клятий випадок забрав у мене Оксану? Ти можеш відповісти на це питання?

– Ні. Але тепер я напевно знаю, що нічого так просто не відбувається в нашому житті. І на все є воля Божа.

– Значить, це Він так вирішив – забрати в мене єдине, що я любив на цьому світі?

– Антоне, я не можу відповідати на такі серйозні питання. Я сама шукаю відповідей і пояснень. І поки що я не знайшла остаточно. Та я впевнена, що рано чи пізно кожен з нас зрозуміє Його промисел. І ти теж зрозумієш. Але треба почекати, і Він неодмінно дасть нам знак.

– Ти така впевнена! Ну то чекай знаків, а мені вони непотрібні! Нема ніякого сенсу ні в чому. Все одно випадок зруйнує всі наші плани і зупинить усі пошуки смислів. І що тоді? Вічна порожнеча і темрява? Я не хочу так! Не хочу! Я бажаю кудись утекти від цього страшного знаття, кудись туди, де немає смерті. Я не хочу більше нікого втрачати, я просто не переживу іще однієї такої втрати! Але куди втечеш? Куди?!! Вона скрізь, вона всюди, і немає порятунку від неї. Куди б ми не заховалися – нас усюди супроводжуватиме смерть, і лише вона.

– А як же любов? – спитала Валерія, благально поглянувши на Антона.

– Любов?… – Він на мить знітився, але одразу ж спалахнув з новою силою. – Любов також смертна, як і ми. Вона живе лише доти, доки живемо ми. І вмирає разом з нами… А то і набагато раніше за нас.

– Але ж Господь дав нам любов, аби ми відчували повноту справжнього життя! Це і є отой сенс, про який ми говорили. Хто любить, той живе по-справжньому.

– І все одно помре, теж по-справжньому… А що робити нам з тобою, коли тих, кого