Читати книгу - "Зоряні крила"

розраховувати Юрій Крайнєв. Тільки в цьому полягає запорука і можливість успіху його втечі. Він не розкаже Дорнові нічого нового. Він зволікатиме час, будуючи вже давно всім відомі літаки, і чекатиме своєї хвилини. А коли така хвилина не прийде, тоді доведеться вмерти, бо не може більше Юрій Крайнєв сидіти без роботи, ніби заживо гнити у цій комфортабельній тюрмі.

Думка про смерть зникла моментально. Вона була ніби останнім можливим виходом. До неї міг Юрій Крайнєв звернутися тільки тоді, коли і справді становище стане безвихідним. А зараз ще можна боротися і не тільки боротися, а навіть перемогти. І Крайнєв переможе…

Ранок прийшов сірий, осінній, плакучий. Маленькі краплі дрібного дощу текли по шибках вікон, зливаючись у маленькі ручаї. Кімната освітилася непевним блідим світлом. Світло ламп пожовкло і стало безсилим. Усі предмети посіріли і втратили чіткість барв.

Крайнєва покликали до сніданку о дев'ятій. Він швидко вмився і, витираючись, кілька хвилин стояв перед дзеркалом. Він постарів і змінився за цю довгу ніч. Великі темні синці широкими смугами лягли під очима. Зморшки на чолі поглибилися, стали важкими й виразними.

Він вийшов до сніданку, як завжди, мовчазний, спокійний і врівноважений. Сніданок минув у повній тиші. Мей кілька разів зверталася до батька, але той відповідав сухо, стримано, і кінець кінцем дівчина замовкла.

— Я хотів би мати з вами невеличку розмову, — звернувся Юрій до Дорна, встаючи з-за столу, — я чекатиму на вас у вітальні.

Він вийшов, і всі провели його до дверей зацікавленими і стривоженими поглядами. Яринка дивилася тепер на Дорна, не зводячи очей, але той, здавалося, зовсім не поспішав іти за Крайнєвим. Дорн передчував перемогу. Він не зовсім добре уявляв, як воно все це станеться, але був переконаний в наближенні свого тріумфу.

І Яринка теж відчула щось непевне в словах і тоні Крайнєва. У думках її зародилася ясно відчутна тривога. І коли Дорн, акуратно склавши серветку, підвівся з-за столу, Яринка підвелася теж. Вона зайшла у вітальню поруч з Дорном і сіла в крісло навпроти Крайнєва. Дорн залишився стояти, однією рукою спираючись на спинку стільця.

— Ви хотіли говорити зі мною, Юрію Борисовичу. Я слухаю вас.

Крайнєв мовчав. Він дивився на Дорна спокійно, ніби вперше розглядаючи його. Він дивився на Яринку, і тінь усмішки з'являлася на його вустах. Він переводив погляд на вікно: там під сірими хмарами ширяли літаки, і суворість скувала обличчя Крайнєва.

— Так, я хотів говорити з вами. Я хотів сказати, що сьогодні я починаю роботу. Я ставлю тільки одну умову. Ніяких завдань від вас я одержувати не буду. Я конструюватиму і будуватиму тільки те, що захочу сам.

Дорн нахилив голову в глибокому шанобливому поклоні.

— Я безумовно пристаю на всі ваші умови. Ви можете починати роботу тоді, коли вам буде завгодно.

Він ще раз уклонився, повернувся і, не поспішаючи, стримуючи себе від надто поспішних, гарячкових рухів, вийшов з вітальні.

Яринка дивилася тепер на Юрія, немовби не вірячи, що веред нею сидить міцний, гранітний Крайнєв, людина величезної сили, на яку завжди доводилося спиратися. Ця сила розтанула на її очах. Гранітна брила розсипалася на дрібні безсилі піщинки. Вона не мала тепер на кого зіпертися, втрачала останню опору.

Невже перед нею сидить Юрій Крайнєв, той самий Крайнєв, якому вона звикла довіряти більше, ніж самій собі? Невже він може усміхатися зараз, коли страшні слова зради вже злетіли з його уст?

Яринка не могла дивитися в ці ясні очі, обведені важкими смугами синців. Вони були прозорі і правдиві, вони не могли зрадити…

Яринка встала і повільно вийшла з вітальні. Крайнєв говорив їй щось услід, але вона не спинилася. Слова пропливали ніби в густому прозорому тумані, і розібрати хоч би якесь із них Яринка не могла.

Вона, похитуючись, немов хвора людина, дійшла до своєї кімнати і лягла на ліжко. Весь світ гойдався, кружляв перед очима.

— Юрій зрадив, Крайнєв зрадив, — повторювала вона, ніби не розуміючи всього значення цих слів.

Що ж тепер мусить робити вона сама, Яринка?

Невже теж треба піти до Дорна і сказати про свою готовність працювати в лабораторіях? Ні. Цього ніколи не буде. Крайнєв може зрадити, але Яринка не зрадить ніколи.

Їй на думку раптом спали слова мертвого пілота Волоха: «Зрадників батьківщини треба вбивати, або вони мусять вмирати самі. Це на їх власний вибір. Але давати зраджувати їм не можна. Тільки я думаю, що пас усе це не стосується…»

Щасливий Волох! Він умер тоді, коли це і справді уявлялось неможливим. А от тепер Яринка мусить сама розв'язувати це страшне питання. Вона мусить сама судити інженера Крайнєва і сама виконувати вирок.

«Зрадників батьківщини треба вбивати, або вони мусять вмирати самі!»

Ці слова звучали як гасло і як вирок.

Так, зрадників батьківщини треба вбивати. Зараз треба піти в аеродинамічну лабораторію, взяти маленький револьвер, ніш у вітальню і вбити Юрія Крайнєва.

Яринка борсалася у страшних і незвичайних думках, боячись безнадійно заплутатися в них. Все життя вона звикла на когось спиратися, з кимсь радитися, когось слухатися. А тут вона сама мусить вирішити долю життя і смерті одного з найкращих своїх друзів. Вона відчувала страшну відповідальність перед батьківщиною за кожен свій крок.

Далі вагатися не можна. Крайнєв зрадив підло, ганебно, і єдиною відплатою йому могла бути тільки смерть. Але невже ж це вона, Яринка, власними руками мусить убити Крайнєва?

Так, саме вона. І зробити це треба негайно, бо завтра Юрій уже візьметься до роботи, дасть перші креслення. Тоді буде пізно.

Сльози не з'являлися на очах Яринки. Вона відзначила це трохи здивовано. Вона встала з ліжка, цілком володіючи собою, кожним своїм рухом. Зараз це було особливо важливо.