Читати книгу - "Піти й не повернутися"

Він боявся відпочинком розхолодити бійців, по собі знав, як трудно після привалу знову набирати темп. Важко було витримати певну швидкість протягом усієї ночі, може, навіть збільшити її, коли буде потрібно. Він знав — незабаром настане друге дихання і тоді легше стане всім.

Але втома брала своє, і лейтенант усе частіше став помічати, що голова його вперто хилиться вниз, і перед очима починається набридливе миготіння лижних носків. Одного разу, через силу відвівши погляд од снігу, він загледів попереду щось одноманітно-сіре, схоже на високу стіну лісу. І справді, це був ліс — перетнувши їм шлях, тривожно й тягуче шуміли на вітрі сосни. Івановський, не все розуміючи, здивувався — на карті в тутешніх місцях не значилося ніякого лісу, тим більше хвойного. Він подумав, що, може, втратив напрямок, і почав квапливо орієнтуватися по компасу. Але ні, все було правильно, напрямку він дотримувався заданого, точно сто дев'яносто градусів, а чому ж тоді ліс? І як з ним бути — пройти ним, не міняючи маршруту, чи обійти? І з якого боку його обходити?

— Що, лейтенанте, перекур? — запитав Лукашов позаду. Чомусь він наблизився раніше від Судника, котрий відстав так, що ледве мрів у пітьмі. Це порушило встановлений порядок на марші, і в лейтенанта вихопилося:

— А чому ви тут?

— Так он сапер… Набридло на п'яти наступати.

Здається, його лижники почали розтягуватись, це вже нікуди не годиться; лейтенант думав, що по готовій лижні можна б швидше просуватися. Він сховав компас у рукав і, зосереджено міркуючи, як бути з лісом, очікував, поки надійдуть усі.

Хвилин за три чи навіть п'ять прибули Хакімов і Краснокутський, інших не було. Втрачаючи терпіння, лейтенант почекав ще. Стомлені лижники, ледве зупинившись, навалювалися грудьми на кінці встромлених у сніг палиць і так відпочивали. Усі важко, з натугою дихали, хапали руками сніг.

— Чи скоро, товаришу лейтенант? — слабким голосом запитав Краснокутський. — Знаєте, сили вже не стає…

— Де інші? — замість відповіді стривожено запитав лейтенант.

— Та йдуть. Заєць, певно, відстав. Ну і старшина там з ним няньчиться.

— А Пивоваров?

— Та он хтось іде.

Зі снігової темряви, затканої крупою, що густішала на вітрі, вислизнула ще одна постать у білому. Це Пивоваров.

— Де інші?

— Не знаю. Позаду нікого начебто, — відповів боєць. — Я там із лижею проваландався…

— Гаразд. Ходімо.

Лейтенант не міг далі чекати, подумав, що старшина не новачок у такій справі, він не відстане. До того ж на снігу добре видно уторовану лижню, хай наздоганяє. І лейтенант завернув праворуч, уздовж борового узліску, в обхід сосняка. Рухатися лісом навпростець Івановський не наважився, щоб випадково не натрапити де-небудь на рів чи якесь ломаччя та й просто не заблудити в гущавині. Все-таки на лижах іти вночі лісом не варто.

Але він не знав, як обійти його, і простував уздовж нескінченної кривулі узліску, повторюючи лижнею всі його звивини. Посувалися обережніше, ніж у полі, під соснами у хащах узліску весь час темніло щось, здавалося, тіні чи якісь постаті. Та коли наближався, то кожного разу переконувався, що це були молоді ялини.

Тим часом вітер дужчав, тепер він майже весь час дув їм назустріч. Тонка бязь маскхалата пузирилася на спині, часом лопотіла, наче вітрило. Лейтенант відчув, як помітно зменшилася в нього спритність і так само впевненість у тому, що йде правильно. Інших сумнівів не було. Він то робив енергійний ривок, то спроквола переходив на помірний крок, із більшою, ніж треба, обережністю позираючи на всі боки. Час од часу прислухався до звуків позаду, намагаючись установити, чи не доганяють їх Заєць і Дзюбін.

Але Дзюбін усе ще не доганяв, а сосняк несподівано скінчився, нарешті вони дісталися західного краю лісу. Далі сосновий узлісок повертав на південь і, закругляючись, відступав кудись на південний схід. Цього тільки й чекав Івановський. Він навіть із полегкістю зітхнув і, зупинившись, устромив палиці в сніг: необхідно було зорієнтуватися по карті.

— У кого там… Пивоваров, у вас палатка?

— У мене, товаришу лейтенант.

— Дай сюди.

Не сходячи з лиж, Івановський присів на снігу, Пивоваров акуратно накрив його плащ-палаткою — після миготливої біляви снігу стало дуже темно й тихо. Блідою плямою світла з ліхтарика лейтенант повів по зіжмаканому аркуші карти, й одразу йому стало все зрозуміло.

Річка тут робила великий поворот у правий бік, тому він згубив її у темряві і натрапив на ліс. Але навряд чи була потреба огинати всі її повороти, певно, розумніше було взяти одразу на південь і тим зрізати чималий гак. Правда, без річки важче буде орієнтуватися вночі, тим більше, що карта мала неточності. Хвойний ліс, який вони обійшли, зовсім не був позначений на ній, топографи нанесли тут лише кілька дрібних кружечків, які означали чагарник. Колись, може, це й були чагарі, а тепер он забуяв ліс, розрісся на цілих два кілометри завдовжки і ледве в оману його не увів.

Зрозумівши, де вони перебувають, лейтенант скинув із себе плащ-палатку.

— Старшини немає?

— Немає ще. Може, почекаємо? — запитав Лукашов.

З останньою надією Івановський вдивлявся в ніч, прислухався, але позаду нікого не було. Тривала відсутність старшини почала неабияк тривожити його, на думку спадали різні недобрі здогади, але він одганяв їх, бо хотів вірити, що старшина дожене. А зараз необхідно