Читати книгу - "Червоне доміно"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Він здивовано глянув на мене.
— Тут не проходив ніякий чоловік.
— Пробачте. Я… я хотіла сказати, звичайно, — дама.
— І ніяка дама теж не проходила, мадмуазель.
Напевно, він вирішив, що я п'яна.
Але це було мені зараз байдуже.
— Ніхто? Це ви точно знаєте?
— Точно. Бо без оцього ключа, мадмуазель, — сказав він, піднявши ключ, — ніхто не може вийти з готелю. А ключ весь час лежав біля мене.
Розповідає інженер Штефен УнбегауЯ мало спав цієї ночі. Взагалі у мене немає підстав скаржитись на свій сон, але цієї ночі він покинув мене напризволяще.
Я лежав у ліжку й думав.
Я вставав з ліжка, ходив з кутка в куток по кімнаті і думав, думав…
Потім накинув пальто, бігав нічними вулицями й думав.
І знову, — в котрий уже раз, — я приходив до того ж самого висновку, до єдиного висновку, від якого мій лоб вкривався холодним потом. Вони мусять вважати мене вбивцею Цибульки! Я, Штефен Унбегау, був єдиною людиною, яка могла вбити Еріха Цибульку!
Ось чим пояснюються й ті дивні погляди моїх колег, які я помічав на собі вчора після обіду. Вони ще не уникають мене, але все-таки зберігають певну дистанцію. Зі мною розмовляють, чемно відповідають на запитання, але в їхніх словах немає тієї невимушеності й сердечності, яка була між нами досі. Я не міг їй цього довести, але виразно почував це. Щось лягло між нами. Недовіра! Вони не довіряли мені!
Це почалося невдовзі після мого допиту. Усі інші затримувалися в кімнаті, де Гайєр провадив допити, не більш як чверть години, та зі мною він розмовляв майже годину.
Він був привітний і чемний, але як докладно розпитував мене геть про все! Чи довго залишався я в кімнаті, коли вийшла Карін Зоммер, коли саме я вийшов з кімнати, де був ключ, як ставився Цибулька до мене і навпаки; про все це і ще багато-багато чого мусив я йому розказати. І хоч я говорив йому все, що знав, він здавався невдоволеним.
Нові й нові запитання так і сипались на мене.
Мене аж піт пройняв.
Гайєр, здавалося, не помічав цього.
З найдоброзичливішою посмішкою, яку тільки можна собі уявити, він знову повертався до запитання, на яке я щойно відповів.
— Але ж ви допіру вже…
— Так, я знаю. Проте мені б хотілося знати це точніше. Отже, як це було?
Я ще раз розказував йому. Він хитав головою і зауважував:
— Перед цим ви розказували трохи не так. То як же? Як це було насправді?
— Я вже й не знаю. Можливо, я помилився.
Легке посіпування брови.
— Забули, усього через дві години? У вас завжди така коротка пам'ять?
— Ні, але…
— Отже, давайте ще раз спочатку. Як довго були ви біля крана? З ким ви там розмовляли?
І так тривало, певно, з годину. Я плутався, не знав, що відповідати, поправляв себе, коротше кажучи, я грав надзвичайно жалюгідну роль. Мені було ясно, що вже самими цими плутаними відповідями я мусив викликати підозру, навіть якби в той час, коли стався злочин, я був би далеко звідси, сидів би де-небудь у Ростоці чи Котбусі.
І тоді Гайєр раптом припинив допит, подякував мені й зауважив:
— Обміркуйте все це ще раз. Можливо, завтра ви пригадаєте більше.
«Завтра» — це буде вже через кілька годин.
Що скажу я йому завтра?
Я подумав про Карін Зоммер і раптом відчув, що дуже змерз.
Де я взагалі зараз? Я спинився й озирнувся навколо. Онде — головний вокзал, ліворуч — Гранд-готель.
На другому боці вулиці навскоси від мене, стояло двоє поліцейських. Вони розмовляли між собою, похитувалися, стаючи навшпиньки, заклавши руки за спину. Мені здалося, що один з них кинув погляд у мій бік. Що це — випадковість? Я рушив далі; пройшовши кроків з двадцять, обережно озирнувся. Ні, вони все ще стояли на тому ж самому місці, розмовляли і, здається, не збиралися переслідувати мене.
Вітер жбурнув мені під ноги якийсь папірець. Я відчув, що холод проймає мене до кісток, і підняв комір пальта, але це був лише символічний жест. Тепліше від цього не стало.
Не довго думаючи, я подався до західного крила вокзалу, перейшов великий зал і почав підніматися сходами до перонів. Посередині поперечної платформи височіло риштування. Лампочка під ковпаком розгойдувалася від поривів вітру, і її овальна тінь витанцьовувала на кам'яних плитах, дошках і залізних балках.
У Мітропі [4] було повно людей.
Гамір, брязкотіння тарілок, дзенькання касових апаратів.
— Ви дозволите?
Перевтомлене, сіре обличчя глянуло на мене, відірвавши очі від кросворда.
— Прошу.
Скатертина на столику в плямах, попільничка повна недокурків. Брудні пивні кухлі, на них — погнуті бляшані кришки з побляклими малюнками, подекуди з тріщинами.
Бідна Мітропа. Видно, господарі цього закладу надто вже ощадливі.
— Чого бажаєте?
— Чашку кави, будь ласка.
— Прошу.
Кельнер відійшов.
Я кутаюсь в пальто. В приміщенні накурено, душно, але не холодно. І все-таки я мерзну.
Я думаю про Карін.
Вчора о пів на дев'яту я вийшов з нашої кімнати, спустився до крана. На сходах я зустрів її.
— Я нагору. Мені треба взяти дещо на моєму письмовому столі.
— Ось
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Червоне доміно», після закриття браузера.