Читати книгу - "Куди залітають лиш орли"

Крамер, потягуючи коньяк, втомлено промовив:

— Ви дуже ускладнюєте мені справу, генерале Карнебі. Дуже, дуже ускладнюєте.

— Ви самі собі її ускладнюєте, мій любий Крамере, — відповів Картрайт Джонс-Карнебі. Він повернувся до Анни-Марі й усміхнувсь. — Налийте, моя мила, коли ваша ласка, ще цього прегарного коньяку. Присягаюся, в нас такого немає. Навіть у вашому альпійському редуті ви вмієте подбати про себе.

В темряві на менестрельській галереї Шаффер підштовхнув Сміта ліктем і незадоволено прошепотів:

— Вони легко можуть йому чогось підсипати.

— Тсс! — добрячим штурханом Сміт примусив Шаффера замовкнути. Джонс вдячно всміхнувся, коли Анна-Марі долила йому коньяку, відпив із чарки, задоволено зітхнув і повів далі:

— Невже ви забули, генерале Роземайєре, що Німеччина також підписала Гаазьку конвенцію?

— Я не забув. — Роземайєр явно почувався незручно. — Але якби це залежало від мене… Генерале, в мене зв'язані руки. Мені наказують з Берліна.

— Ви можете повідомити в Берлін усе, що потрібно, — невимушено відповів Джонс. — Я генерал, генерал-лейтенант Джордж Карнебі зі Сполучених Штатів Америки.

— А ще — головний координатор у підготовці до відкриття другого фронту… — похмуро додав Роземайєр.

— Другого фронту? — з цікавістю перепитав Джонс. — А що це таке?

— Нічого іншого я й не чекав, — втомлено проказав Роземайєр. — Хіба може старший армійський офіцер говорити інакше? Але боюся, відтепер справа переходить до рук полковника Крамера.

Джонс відпив ще ковток коньяку, уважно подивився на Крамера й промовив:

— Здається, полковник Крамер не в захваті від такої перспективи…

— Не в захваті, — погодився Крамер. — Але що вдієш — я також виконую наказ. Анні-Марі доведеться взятися до справи.

— Оцій чарівній юній леді? — У чемному голосі Джонса забриніла недовіра. — Я й не знав, що вона — майстер виламувати пальці.

— Лише робити підшкірні впорскування, — відрубав Крамер. — Вона — досвідчена медсестра.

Задзвонив телефон, і Крамер узяв трубку.

— Так… Розумію… Їх, звісно, розшукали? Чудово!.. Негайно ж. — Полковник позирнув на Джонса. — Зараз, генерале, сюди приведуть гарненьке товариство. Дуже, дуже цікаве товариство. Десантників. Рятувальну команду, яку послали по вас. Гадаю, ви будете раді такій зустрічі.

— Я справді не уявляю, про що ви говорите, — незворушно відказав Джонс.

— Рятувальну команду ми вже бачили, — прошепотів Сміт до Шаффера. — І, безперечно, скоро ми поновимо з нею давнє знайомство. Ходімо!

— Зараз? Але ж вони візьмуться за нього! — Шаффер показав у темряві в бік Джонса.

— Вам бракує виховання, лейтенанте, — прошепотів Сміт. — Вони — люди цивілізовані. Спершу — доп'ють коньяк, а вже тоді візьмуться за нього.

— Що вдієш, — тяжко зітхнув Шаффер. — Я ж із Монтани.

Вони вийшли так само нечутно, як і ввійшли, і причинили за собою двері. Пересвідчившись, що коридор порожній, Сміт знову ввімкнув світло. Потому вони швидко спустилися сходами на поверх нижче й, повернувши ліворуч, зупинилися перед дверима з табличкою «Телефонна станція».

— До діла! — скомандував Сміт.

Він припав вухом до дверей і, ставши на одне коліно, зазирнув у шпарку замка. Дуже обережно натис на ручку. Двері були замкнуті. Сміт повільно відпустив ручку й випростався.

— Відмичкою? — спитав Шаффер.

— Телефоніст почує. Спробуймо крізь сусідні двері.

Ці двері були незамкнені й відчинилися, щойно Сміт натиснув на ручку. Кімната за ними була темна й, здавалося, цілком порожня.

— Стійте! — різко пролунав позаду голос.

Швидко, але не надто рвучко Сміт і Шаффер обернулися. За кілька футів від них стояв солдат із карабіном у руках, очі його підозріливо перебігали з їхніх облич до торби в руках у Сміта. Той поглянув на солдата з люттю й приклав пальця до вуст.

— Сто чортів! — просичав він крізь зуби. — Тихо! Там англійці! — Потім нетерпляче відвернувся й став уважно дивитися крізь прочинені двері. І ще раз підніс пальця до вуст. Далі значуще подивився на Шаффера й відступив убік.

Шаффер став на його місце й собі почав вдивлятися в темряву. Підозра на солдатовому обличчі змінилася на цікавість. Шаффер повернувся до Сміта й прошепотів:

— Що будемо робити?

— Не знаю, — прошепотів Сміт у відповідь. — Полковник Крамер наказав брати їх живими. Але…

— Що це? — тепер уже пошепки запитав солдат. На згадку про полковника Крамера його підозра розвіялась. — Хто там?

— Ти ще тут? — невдоволено сказав Сміт. — Гаразд, ходімо. Подивишся. Але швидко!

Солдат, якого розбирала цікавість і бажання відзначитись, навшпиньки рушив уперед. Два пістолети, що вперлися в нього, поклали край його мрії про військові звитяги. Сміт із Шаффером миттю заштовхали його в кімнату, зачинили двері, й, коли він нарешті оговтався, пістолети дивилися йому просто в обличчя.

— Ось бачиш — глушники, — пояснив Сміт. — Тому — ніякого героїзму, ніяких криків. Умерти за фатерлянд — це одне, а вмерти просто так, без будь-якої користі — зовсім інше й дуже по-дурному. Ти з цим згоден?

Солдат кинув на них оком, розважив, скільки в нього шансів, і, зрозумівши, що нема жодного, кивнув головою на знак згоди. Шаффер дістав линву й промовив:

— Ти, синку, може, й надто гарячий, але не дурень. Лягай обличчям униз, і руки за спину!

Кімната була маленька, вся заставлена металевими стелажами. Її, очевидно, використовували як сховище для документації. Навідувалися сюди, певно, не часто, тож можна було ризикнути. Сміт відклав пістолета й допоміг Шафферові прив'язати солдата з кляпом у роті до двох залізних стойок. Тоді підійшов до вікна й визирнув.

Вся долина була в нього перед очима. Вогні села й пожарище на залізничній станції видніли крізь серпанок невеликого снігопаду. Сміт поглянув праворуч. Освітлене вікно телефонної станції було за якихось кілька футів. З вікна вниз уздовж замкового