Читати книгу - "Свої, чужі, інші"

Сорот не зрікся свого слова. Він використав кожну мить зустрічей з Інтаром, аби вчити хлопчика ремеслу Невидимок. І радий був упевнитися, що хлопчик по-справжньому талановитий. Його розум і його пальці виявилися моторними та гнучкими. Сорот невдовзі зрозумів, що може вважати Інтара одним із найкращих своїх учнів.

Хлопчисько не встигав озирнутися, як новий ранок змінювався наступним, за кожним дев'ятим Храмовим днем, через дев'ять заходів і світанків, наступав новий… Весна скінчилася, її місце посіло літо, але й воно за неповні два місяці мало поступитися дорогою осені.

За цей час Інтар довідався багато про що.

Перш за все Сорот показав йому кілька вправ для того, щоб пальці стали спритними й швидкими, звелів повторювати їх щоранку, щовечора та вдень, якщо видасться вільна часинка.

Сліпий розповідав Інтару, коли і як краще працювати: у колотнечі, в тисняві, й чим більше захоплена чимось юрба, то багатшим може бути улов. У Храмові дні, на свята, під час публічних страт і великих базарів найменше ризику попастися, а заразом можна й «рибку» вибрати «жирнішу».

— Але свята ж не щодня бувають, — зауважив Інтар.

Сорот посміхнувся на це:

— Якщо «рибка» плаває не в «зграйці» — не лихо. Можна й самотню «рибку» підчепити, головне — наживка. Наприклад, несе хлопчак глечика з водою або молоком, або з вином навіть, зіштовхнувся з ким, розлив на нього, вибачатися почав, обтрусити намагається… Ну, й гроші витрусив із кишень. Можна олію розлити, борошно розсипати… Головне — не повторюватися, знати безліч способів, усі — досконало, й змінювати їх часто. Добре, наприклад, руку, ту, котрою працюєш, ховати. Плащ на ній нести, або сумку на плече так повісити, щоб п’ясть закривала.

Головне ж у юрбі, — продовжував Сорот, — нічим не вирізнятися. Бути як усі, не хвилюватись, не поспішати ані коли «рибку» вибираєш, ані після роботи, а найголовніше — під час. Якщо раптом схопили за руку, здобич кинути й нізащо ні в чому не зізнаватися, та самому кричати голосніше, а поки малий — ревти вголос. Якщо тільки підозра є, що стежать, хапати будуть — теж кидати здобич якомога непомітніше й швидше, Інтар кивав і запам'ятовував. Він не стомлювався повторювати подумки ці уроки, розуміючи, які вони важливі.

Сліпий учив його, що краще не промишляти наодинці: у парі завжди один бере, а інший зберігає. Здобув що — передай товаришеві. Він піде непомітно, а в тебе, навіть якщо за руку схоплять, нічого не знайдуть.

— А хіба наодинці не працюють? — дивувався хлопчисько.

— Чому ж, працюють, і часто. Одному, приміром, упоратися з п'яним навіть простіше, ніж із «рибкою в зграйці». Поставити йому ще випити, потім запропонувати додому довести, або до дівок, обійняти, щоб «друг» не падав, та й узяти все, що хочеться. А декотрі, — втаємничував учня Сорот, — калік із себе вдають. Попросить такий, на милицях, відвести його додому, підтримати — ну, й обчистить дорогою.

А ще можна кинути в «рибку» чим-небудь, хоча б і м'ячем із бичачого міхура або згортком із ганчірками, та якомога голосніше просити спіймати — але це теж у парі треба: поки один кидає, інший «рибку чистить». Щоправда, «пару» свою треба добре знати, довіряти один одному.

Сорот не лише повчав Інтара, розповідаючи історії — приклади ремесла Невидимок, а й навчав працювати руками. Показував вправи, щоб пальці зробити спритними, розминав, учив, як їх ставити «ластівкою» (два пальці розвести, мов ластівчин хвіст, — і в сумку, та ними кошіль чи що інше підчепити), як «блошку ловити» — підштовхувати зсередини сумки до краю те, що взяти збираєшся; учив шнури обрізати заточеною мідною монеткою, різати нею кошелі, в сумках нишпорити так, щоб «рибка» й не зачула… Хлопчисько тільки дивувався, як багато всього знають Невидимки, й сам намагався бути не згірш.

Тільки на другий місяць навчання Сорот зважився нарешті відправити учня порибалити самостійно й був задоволений, коли Інтар притяг кошіль із трьома золотими.

Звідтоді хлопчик у промислі досить багато навчився. І на базарах уже бував, і на різних вулицях, і в самому порту часом терся. І ось одного вечора Сорот порадив учню спробувати свої сили у великому столичному парку.

А наступний день видався напрочуд гарним: і сонячно, й не надто спекотно — а ще вчора вдень від спеки подітися було нікуди, хто вдома ховався, хто у воду по шию залазив: занурився б і по тім’я, так вода у вуха затече.

Утім, у міській річці Інтар не дуже любив купатися: після такого купання чомусь усе свербіло… А от до ставка в парку заліз би з набагато більшим задоволенням.

У ньому он навіть живе хтось…

Хлопчик став на коліна на березі ставка і вдивився в зеленаву воду. І справді пливе. Дрібне, чорне, у воді чмихає — а саме нагадує квасолину з хвостиком. Ха, та воно не одне! Он іще, й іще, й іще…

Хлопчик спробував порахувати, скільки в ставку сновигає цих квасолинок, але на двадцятій збився і махнув рукою. Теж заняття… Біля ставка й так здорово. Травичка зелена, пахне так приємно, затишно, хочеться простягтися на ній та й заснути. Особливо тому, хто сюди півдня волікся. Інтар, звичайно, й раніше добрався б, але сьогодні йому не щастило: з двох найманих візків, до яких по черзі чіплявся ззаду, його дуже швидко зганяли. Першого разу сам кучер батогом пригрозив, а коли вдруге причепився на задку воза, що майже повз, то помітив міський стражник. Від його вигуку Інтар аж на бруківку звалився — ледь ногу не зламав. Бувають же такі горлянки луджені…

Сталося це на півдорозі до парку. Решту шляху хлопчик здолав пішки й дістався до місця лише пополудні. Ноги боліли, але, напевно, не тільки від утоми, а ще й із незвички носити взуття влітку.