Читати книгу - "Балакучий згорток"

На цьому слові вона розплакалась і зсунула всі штори у своїй клітці.

Пенелопа підійшла до клітки й почала втішати Дульчібеллу.

— Дульчібелло, дорогенька, — сказала вона, — всі знають, якої ти високої думки про Папугу — ми, до речі, так само. І ніхто не просив би його їхати, якби можна було без нього обійтися, розумієш? Але я обіцяю: якщо ти його відпустиш, я сама пильнуватиму, щоб він не ризикував, а залишав найнебезпечнішу роботу мені та моїм братам.

— Ну, коли так… — промовила Дульчібелла, взялася за штору та краєчком витерла очі. — Якщо ти обіцяєш наглядати за ним…

— Обіцяю, — запевнила її Пенелопа.

— А тепер, якщо ви, жінки, вже скінчили, — голосно і трохи схвильовано сказав Папуга, — може, перейдемо до обговорення плану нашої операції?

— Я думаю, — сказав Саймон, який увесь цей час записував якісь математичні обчислення на клаптику паперу, — я розрахував: якщо Г. Г. забезпечить нам завтра на світанку вітер швидкістю чотири вузли, то за відсутності якихось ускладнень ми досягнемо Острова Вовкулаки до п’ятнадцятої тридцять. А це означає, що ми зможемо зібрати руту, провести ніч у плаванні та повернутися назад післязавтра вдосвіта.

— Думаєш, ви вкладетеся в цей час? — запитав Г. Г. із сумнівом у голосі. — За жодних обставин не можна причалювати до острова вночі. Поночі вовкулаки найстрашніші.

— Якщо ви дасте нам сприятливий вітер, — сказав Саймон, — ми неодмінно впораємось.

— Про це не турбуйтеся, — пообіцяв Г. Г. — Вкажіть мені тільки напрям і силу вітру — я його запущу: це ж елементарно!

— Візьміть із собою пігулки від морської хвороби, — зненацька прокричала Дульчібелла.

— Тихо будь, жінко, — обірвав її Папуга, — ми обговорюємо важливі справи.

— Морська хвороба — теж важлива справа, — наполягала Дульчібелла. — Коли вас буде так нудити, що ви не зможете втекти від вовкулаків, — отоді побачите, яка це важлива справа.

— Я обіцяю пильнувати, щоб він їх вживав, — заспокоїла павучиху Пенелопа.

— Як би я хотіла бути з вами, допомогти вам, — зітхнула Табіта. — Але, боюся, човен мене не витримає — завелика.

— Ти завелика, я — застарий, — і собі зітхнув Г. Г. — Однак усе-таки відчуваю провину за те, що покладаю на ваші плечі, дітки, всю роботу, наражаю вас на таку небезпеку.

— Дурниці, — заперечив Пітер, — я б ні за що у світі не погодився пропустити такі пригоди!

— Я теж, — підхопив Саймон.

— За нас не турбуйтеся, — мовила Пенелопа, обійняла Г. Г. і поцілувала його в рожеву щічку. — Нам дуже подобається допомагати вам, і ми повернемо вам Міфологію, ось побачите.

— Тричі «Віват!» панночці Пенелопі! — загорлав Етельред, плескаючи в долоні.

— Ви дуже, дуже добрі, — промовив Г. Г., зняв окуляри, які чомусь раптом запітніли, та гучно висякався.

— Панночко, — палко промовив Етельред, — можна й мені з вами, панночко? Я не такий уже й великий, багато місця не займу… Ану як стану в пригоді?

— Звичайно, хай їде, — сказав Саймон. — Це ж наш відважний Жаба.

— Так, звичайно, — погодився Пітер, — наш винахідливий, тямущий Етельред.

— Ти можеш бути моїм особистим охоронцем, — запропонувала Пенелопа. — Ми всі пишаємося, що ти з нами.

Етельред відчув таке піднесення, що розчервонівся, як чотирнадцять фунтів перестиглих помідорів, і змушений був відійти вбік і теж висякатися, дуже енергійно та кілька разів поспіль.

Отже, наступного ранку, попрощавшись із Г. Г., Табітою і заплаканою Дульчібеллою, діти разом із Папугою і Етельредом спустилися одним із численних коридорів Кришталевих Печер, який вивів їх просто на узбережжя. Пісок був схожий на розсип крихітних перлів, а лагідні хвилі барви шампанського розбивалися об берег із мелодійним звуком — ніби хтось водив пальцями по струнах найдзвінкішої арфи.

«Не дивно, — подумала Пенелопа, — що це море називають Співучим».

На це лагідне і мелодійне море вони спустили свого надувного човна, і тої ж миті, як і обіцяв Г. Г., повіяв легкий бриз, вітрило вигнулося, мов лук, і човен поплив уперед правильним курсом, несучи на борту Пенелопу, хлопчиків, Папугу й Етельреда, а також великий кошик із харчами, приготований Г. Г. Мандрівники також прихопили серпи, щоб мати чим зрізати руту й лаванду, та великі мішки, щоб складати туди траву.

— Скажи мені, Папуго… — почала Пенелопа і згадала, що відколи вони в Міфології, вже не вперше запитує про це. — Хто такі вовкулаки? Я впевнена, що колись щось читала про них, але вже добре не пам'ятаю, що саме…

— А я пам’ятаю, — втрутився Саймон. — Здається, це люди, які нібито перетворюються на вовків, коли місяць уповні, так?

— Саме так, — підтвердив Папуга. — Потворний забобон, до того ж безглуздий. Але, як я вже вам казав, у ті часи, коли Г. Г. створив Міфологію, безліч людей твердо вірили в існування вовкулаків, і тому їх було багато. Вони благали дозволити їм оселитися в Міфології, бо вже були на межі вимирання, тож Г. Г. дав їм такий дозвіл. Звичайно, не обійшлося без прикордонних інцидентів, але Г. Г. все-таки розв’язав їх на користь прохачів. Він дозволив їм оселитися лише на тому острові, куди ми зараз прямуємо, за умови, що вони ділитимуть його ще з двома неспокійними племенами — мандрагорами і болотяними вогниками. А згодом вогняники захотіли оселитися на якомусь похмурому острівці, то Г. Г. ще підселив сюди і їх.

— Я чула, що блукаючі вогники заманюють подорожніх у трясовину та зибучі піски, — сказала Пенелопа. — А хто такі вогняники?

— Дуже барвисті, — відповів Папуга, — найбарвистіші створіння в Міфології. До речі, рідня звичайних болотяних вогнів, але вогняники бувають і гарячі, й холодні, а прості болотяні вогники, як відомо, завжди холодні. Вогняники — чарівні створіннячка, дуже сором’язливі, але надзвичайно привабливі та щирі. А болотяні вогники — навпаки: свавільні, неслухняні шибайголови.

— А мандрагори? — спитала Пенелопа. — Це теж щось схоже на вогняників?

— НІ-НІ, — відповів Папуга, — вогняники складаються головним чином із вогню, а мандрагори — це рослини, до того ж, ледачі