Читати книгу - "У череві дракона"

— Так. Тепер вас добре чути. Ну, як ви там? Вам лишилося з півмісяця. У вас хоч не холодно?

— Ні, ми не мерзнемо.

— А в мене собача холоднеча. Стіни наскрізь промерзли.

— За що вас кинули в ШІЗО?

— Гірше. Три роки критої. Вчора відбувся суд. Жду етапу.

— Кепська справа. А що скоїлось?

— Перехопили один мій політичний документ, який я хотів передати у велику зону.

Великою зоною ми називали всю нашу країну. Назва так закріпилася, що ми вже не відчували в цих словах крамольного гумору — вони сприймалися як буденна реальність. Навіть як щось офіційне.

Після паузи Сидоров продовжував:

— Знаєте, мені незручно перед Стріхою. Я тоді безпідставно… Пригадуєте?.. Безпідставно виявив йому недовіру. Він серйозно ризикує. Те, що інколи нам сходить з рук, їхньому братові… Він тільки розпочав свій строк. І отак… з місця в кар’єр… Вони ж його розчавлять.

— Йому все відомо. Але він, на жаль, навіть говорити про це не хоче.

— Ну, що ж… Такі речі кожен вирішує сам для себе. Передайте йому, що я вибачаюсь.

— Він про ваш виступ нічого не знає.

— Хіба ви йому не казали?

— А навіщо?..

— Гм-м… Може, й так. Але ж ні, зовсім не так!.. Якщо він не знає, то сам я знаю. Мушу вибачитись. Інакше совість замучить.

— Тоді ви самі з ним і поговоріть.

Сидоров з хвилину помовчав.

— Гаразд. Покличте Стріху.

Не встиг я висловити Сидорову наші співчуття й добрі побажання на вельми недобру дорогу, як у двері затарабанили.

— Відійдіть від нужника. Він не для мітингів призначений. Ви що — теж у критку захотіли?..

Я опустив віко на отвір і повернувся на нари. Стиха, майже пошепки, розповів Якову все, що почув від Сидорова.

— Шкода, що я не встиг з ним поговорити, — зауважив Яків. — Даремно він переймається. Недовіра — це неминуче. Гадаєте, серед оунівців такого не було?.. До цього треба ставитися без нервів. Кажуть, пуд солі треба з’їсти.

— Він розуміє, що я тобі передам його слова. Отже, гадаю, конфлікт вичерпано.

— Ніякого конфлікту не бачу.

Я вже кілька разів натякав Якову: пора завершити розповідь про те, як він потрапив до бандерівців. Доля дивовижно переплутує наші передбачення й наміри. Хіба я колись міг припустити, що вже у віці пенсійному так неждано зустрінуся з другом дитинства за колючим дротом? І тим паче не повірив би, що моє ставлення до бандерівців буде таким, яким воно сьогодні стало.

Гм-м… А яким воно стало?..

На це запитання я поки що відповісти не міг. Зате добре знав, що Яків і Михайло — щирі мої друзі, це безсумнівно. Навіть більше — брати!

Я вже казав, Андрію: саме тоді, коли я збирався втретє поїхати до Марії… Звичайно, я був певен, що ми узаконимо наш шлюб… Саме тоді почалась війна. У військкоматі я значився обмежено придатним до військової служби. Отож потрапив до полкового обозу. А відтак разом з кіньми опинився в полоні.

Німці до нас, обозників, ставилися трохи інакше, ніж до стройовиків. До концтабору не погнали, хоч тримали, звісно, під вартою. Це вночі. А вдень придавали фуражирам та комендантській обслузі. Словом, утекти було не вельми важко. І я втік…

Тут і починається найскладніше: куди йти — на схід чи на захід?..

Розповідаючи про поїздки до Марії, я уникав деяких неприємних подробиць. Проте сьогодні це вже не таємниця — існує чесна й правдива книга «Архіпелаг ГУЛАГ». А тоді я мусив самостійно відкривати для себе світ, який чекісти спритно ховали за лаштунками офіційної пропаганди. І так ховали, що більшість радянських людей навіть не підозрювала про існування того другого світу. Правда, дещо знали, але оте «дещо» було проціджене крізь цензуру-марлю, мов їжа для немовлят.

Народ опинився за колючим дротом — мільйони безправних, безголосих рабів! Що це мільйони, а не тисячі й навіть не сотні тисяч, — там, на Півночі, було цілком ясно. Щось я спостерігав сам, щось розповідала Марія. Дещо додавав Іван. Потім, дивись, плотогони поверталися берегом Чусової на лісоповал — за чаркою можна взнати більше, ніж побачить власне око. Це ж були, завваж, люди непідконвойні. Але так воно там терлося одне об одне — безконвойні, конвоїри й зеки, що саме повітря було насичене смородом концтаборів, озвучене стогонами й прокляттями розтоптаних, позбавлених людської подоби істот, які мусили звикати до страшної назви — вороги народу. Сьогодні ми знаємо: в сталінських концтаборах одночасно перемелювалось понад десять мільйонів, а залізниці тим часом подавали все нові й нові ешелони. Якщо варта, скажімо, не дораховувалась у вагоні кількох голів — чекісти виходили на перон і хапали першого-ліпшого, хто потрапив під руку. Я й сам ледве не опинився в їхньому телятнику, з якого нікому не було вороття — як не вертались бички, котрих у таких самих вагонах везли на бійню.

Це один мотив, який тобі став приступний і зрозумілий лише після XX з’їзду. Але є чимало такого, про що й досі не сказано вголос.

Кого розкуркулювали — ти пригадуєш? Лихо народне передовсім полягає в роз’єднаності людській. Ми знаємо тільки те, що встигаємо охопити оком. Але ж око наше сягає не далі двох-трьох сіл, до загальнонародних масштабів мозок наш здебільшого не доростає. Та й де взяти інформацію, котра здатна підняти нас до таких узагальнень?..

Розкуркулювали всюди так, як у нашому селі, — вивозили найбільш працьовитих, досвідчених землеробів. Таких, як сім’я Вишняків. Насправді в цей час куркулів взагалі не існувало. Та й не могло існувати: