Читати книгу - "У череві дракона"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Тобі не здається, що ти поспішаєш пояснити те, що не має пояснень?
— Я вірю, що ці явища не можна пояснити на іншій основі. Ти читав про віщий сон Ломоносова?
— Як він побачив загибель батька?
— Так. А потім приїхав додому й відшукав острів, який бачив уві сні. І розбитий човен на острові. І труп батька… Це, друже, трапляється доволі часто. Я, скажімо, побачив уві сні смерть матері. Мати вийшла з хати, спустила відро в колодязь… Пригадуєш, вони вирили колодязь з Іваном Кириловичем… І раптом до неї підходить Іван Кирилович. Підходить і каже: «Ходімо, Марино. Пора». Вона таки витягла відро. Але відро чомусь вислизнуло з її рук. Мати розгубилася і… Її вдарило по голові залізним руків’ям корби… Це була правда: саме так вона й загинула. То який же це сон? Я просто це бачив.
Ми довго мовчали в напівмороці. Горів лише нічник над дверима. Він був потрібен не нам, а черговому наглядачеві, щоб можна було, зазирнувши у вічко, бачити в’язнів.
Згадка про смерть Марини кольнула мене докором: я відчував себе винним перед власною матір’ю. Якось раніше я цим не карався. Все сприймалося як життєва необхідність: в шістнадцять покинув домівку і вже ніколи туди не повертався. Спершу школа, відтак армія… Мати жила з молодшою сестрою. Після війни часом до них навідувався, але, правду кажучи, в моїй душі небагато лишалося місця для матері. Та з роками, старіючи, все більше шкодував, що не подарував їй синівської ласки. А міг би!
Дарував ласку іншим жінкам, котрі потім робилися чужими, а матері діставався дріб’язок. І вона задовольнялася тим дріб’язком — навіть хвалилася сусідам, який у неї добрий та уважний син.
Після сорока, коли ненька вже була в могилі, це почало мене пекти вельми дошкульно. Навіть інколи з’являлася думка: якщо справді є Т о й С в і т і нам судилася там зустріч — впаду перед нею на коліна: «Простіть, мамо!..»
О-о, непроста це справа — емоційна зрілість людини. Яків казав правду. Ніби й людина як людина, а насправді її просто немає — є лише бездуховний біоробот. І це, мабуть, на певних щаблях розвитку властиво багатьом людям. Принаймні зі мною це було. На жаль, було…
Тим часом Яків також повернувся думкою до розмови про емоційний досвід.
— Індуїстська модель дозволяє пояснити, — міркував уголос він, — як саме співіснують розумове й духовне. Розумове — від тимчасового досвіду. Духовне — від досвіду вічного. Розумієш?
— Ні, Якове. Поки що не розумію.
— Щоб це зрозуміти, треба прийняти піфагорійську модель світу. Вона, по суті, та ж сама, що й у індуїстів. Всесвіт — це гармонія сфер. Кожна сфера — жива, одухотворена й розумна… Ось так, скажімо: у великих міських будинках люди живуть, не заважаючи одне одному. Живуть блоками, окремими квартирами. І кожному здається, що є тільки він — інших немає. Принаймні можна так абстрагуватися. Навіть треба. Бо якби ми всіх інших бачили й чули… Ну, це вже був би такий гармидер!.. Ми просто не змогли б існувати. Чи не так?
— Звичайно. Але Всесвіт — не хмародер.
— Як сказати… Перетинки поміж світами — в самих нас. Тільки в цьому й різниця.
— Ти маєш на увазі рецептори чуттів?
— Так. Їхню настройку. Настройка рецепторів запрограмована іще в генах — на густину середовища, на видиме й невидиме проміння. Організми отримують прив’язку лише до однієї сфери. Всі інші сфери для нас мовби не існують. Тепер розумієш?..
— Гм-м… Ти так упевнено про це говориш, ніби жив у тих інших сферах.
— Жив, Андрію. Безумовно, жив! І ти також. Хіба ми приходимо в цей світ не з мікросвіту?.. Це бузувірська обмеженість — гадати, що Всесвіт існує лише для нас, землян. Та ще, може, для таких, як ми. Ні і ні! Всесвіт існує на різних планах. Він заселений так, що голкою вколоти ніде, аби не потрапити в щось живе.
— Отже, — почав я поволі розуміти, як мій друг пов’язує розумове й духовне. — Отже, розумність — це те, що наш мозок нагромаджує протягом життя в одній сфері. У сфері власної прив’язки. Сума інформації, котру можна добути за допомогою рецепторів наших чуттів…
— І приладів, які їх продовжують та поглиблюють, — додав Яків. — Але своїми можливостями не виходять за межі цієї сфери. Так, скажімо, як настройка телевізора на одну програму. Але ж нам відомо, що існують інші…
— Здається, уявляю… А духовність?..
— Вона несе в собі вічне. Те, що об’єднує всі живі сфери Всесвіту. Духом ми знаємо незмірно більше, ніж розумом. Інша річ, що мозок не завжди вміє осмислити наші власні духовні скарби. Бо духовне походить не від мозку.
— Отже, — спробував я підсумувати, — Фома Аквінський помилявся, виводячи розум із духу. Саме це ти хотів сказати?..
— Ні. Якщо узагальнити щодо Всесвіту, тоді Фома має рацію: лише одухотворений Всесвіт здатний породити розумність. Мабуть, саме таке узагальнення він і мав на увазі… Та якщо розглядати окрему сферу… Або краще брати окрему людину… В цьому разі духовність і розумність здатні розщеплюватись, жити осібно. І саме тому розумність сьогодні моделюється інженерами… Духовність моделюється не в механіці, а лише в поезії. Та в молитві. Але ж молитва — і є найвища поезія.
Ми готові були дискутувати до ранку, але в кутку, із умивальника, почувся глухий голос — нас викликали до «телефону». Я зіскочив з нар, схилився над умивальником.
— Андрію Карповичу! Ви мене чуєте?..
Голос надто глухий — не можна було розібрати цілих фраз. Мені здалося, що він належав Сидорову. Мабуть, Сидоров перебував у наріжній камері — через кілька камер від нас. Довелося зняти віко нужника й прихилитися якомога ближче, незважаючи на сморід.
— Це
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «У череві дракона», після закриття браузера.