Читати книгу - "Мій Близький і Далекий Схід"

Те саме знаходимо у поемах Гомера: об’єктивне бачення, що виростає з нічим не спотвореної свідомості. Для когось опис щита Ахіллеса може видатися таким же нудним, як вигляд з вікна на море, бо здатність сприймати у нього давно притупилась. Шевченків опис весняного вечора викликає не лише видіння, а й почуття втіхи, миру, спокою. Бо сутність пейзажу чи мистецької речі — в деталях.

Тим часом краса Єлени в «Іліаді» не описується в деталях. Старійшини Трої встають, коли заходить полонянка Паріса. Вони мовчать. У їхній мовчанці — хода жінки, її очі, волосся, постава… Ця краса змушує державних мужів забути про власні роки і тягар політичних обов’язків. Вона — протиприродна і, як усе вище людського розуміння, вимагає жертви.

Натомість самі поеми Гомера нагадують море. Ритм віршів — це ритм хвиль, який пробивається навіть через переклад, дихання землі, що іноді переходить в уривчастий подих схвильованої людини. Знаходити відповідні слова для кожної речі є найважливішою місією поезії, яка є найближчою до правди, недаремно Ґьоте ставив їх поруч.

Прекрасна мить здатна осяяти ціле життя, і кожен з нас зберігає у пам’яті такі особливі моменти. Однак часто забуваємо покликати їх на допомогу. Правда, іноді вони можуть прийти і без поклику, самі. Тоді це називають містикою, містичним випадком, що здатний зламати лінійність буття. Ми відчуваємо любов, яку так проникливо описав Платон у «Бенкеті»: «Любов повинна соромитися ганебного і прагнути до прекрасного, без чого ні держава, ні окрема людина не здатні на великі та добрі діяння». Містики часто говорять про злиття в любові, але це важко сприйняти людині, яка не схильна до екстазу і не є ні пророком, ні поетом чи навіть фанатиком. Одержимість нагадує спалах, що обпікає. Блискавка, виверження вулкана, нестримна повінь прекрасні здалеку, проте й сліпі можуть зруйнувати те, що потрібно зберегти. Кожна сліпа пристрасть завдає шкоди іншим людям своєю егоїстичністю й водночас є каталізатором тих процесів, які необхідно змінити. Це не той виняток, що може служити взірцем для наслідування. Одержимість майже завжди закінчується трагічно, навіть коли спадає її напруга.

Як ми бачимо із японської середньовічної прози XI—XIV століть, тодішня еліта вважала вульгарними прояви одержимості, егоїзму, будь-яке афішування почуттів. Існувала знакова система почуттів, яка стояла набагато вище, ніж алегорична мова західноєвропейської куртуазної епохи, бо була природніша й не поривала зв’язків з традиційною народною образністю. Варто порівняти «Повість про Ґендзі» Мурасакі Сікібу з романом «Принцеса Клевська» Марі де Лафайєт, хоч їх розділяє цілих п’ять століть. Обидві письменниці належали до двору, обидві шукали справжні почуття, обидві бачили життя з вікон карети, почуваючи легку заздрість до простого люду, не скованого суворістю етикету. Вони бачать очима серця цей недосконалий світ, намагаючись облагородити його властивими їм чутливістю, ніжністю, покірністю. Через те їх можна читати через століття.

Ось перед нами текст Мурасакі Сікібу:

«Якось тихої місячної ночі, коли над морем в небі не було ні хмаринки, Ґендзі раптом здалося, що він дивиться на ставок біля свого рідного дому, і безмежна туга стиснула його серце. Він відчув себе самотнім мандрівником, котрий бреде невідомо куди і не знає, що чекає його попереду. У безоглядному русі рвонулась до столиці його душа, та, шкода, перед очима виднівся лиш острів Авадзі».

А це текст Марі де Лафайєт:

«Йому здавалось божевіллям не те, що він з’явився сюди, аби глянути па принцесу непомітно для неї, а те, що він вирішив видати їй власну присутність, адже він був свідком того, чого ніколи ще в житті не бачив. Йому видалось надто великим зухвальством раптово серед ночі постати перед жінкою, якій ще жодного разу не оповів про своє кохання. Як він міг уявити, що вона побажає його вислухати, а чи