Читати книгу - "Мій Близький і Далекий Схід"

Весна — зовсім інша. Вона пробуджує надію, що в час останнього цвітіння яблунь, бузку та жасмину, віддає тліном. Земля всипана пелюстками, як могила тих почуттів, що вмирають, не знайшовши відгуку. У природі кожна істота, не знайшовши собі пари, приречена на загибель. Натомість людина, переступивши поріг невіднайденої взаємності, яку ще називають самотністю, продовжує жити далі. Уже пожовклі пелюстки змішались із землею, а вона все тужить, і це допомагає їй зберегти серце живим для надії наступної весни.

Весною — очищення. Повторюючи подумки слова із Дао де дзін про те, що лише тендітне й гнучке є сильним, ми вимітаємо з дому, саду і з серця засохлі уламки гілок, торішнє листя, змертвілі плоди, листи, спогади і павутиння. Виносимо надвір, під сонце, і спалюємо. Гіркий дим то стелиться понад землею, то підіймається рівним стовпом у небо, наче жертва, благання, щоб світ цей змінився на краще чи на гірше, аби лише не залишався незмінним. Від диму сльозяться очі. На місці багаття нескоро виткнуться паростки рослин, але на попелі вони виростають буйнішими і зеленішими.

Не можна без очищення. Як моторошно виглядають смітники, заповнені іржавими конструкціями, незнищенним пластиком, поміж яких проростає чиста, ще не торкнута старінням, трава… Втім, сміття залишається за межами наших оселей і садів, так ніби узбіччя доріг, галявини, яри належать до іншого, паралельного світу. Весна — це суміш невинної зелені дитинства із закам’янілим брудом старості. Цей трагічний контраст не може не зачепити наших почуттів. Зміна дня і ночі, послідовність пір року, як зауважував Ґьоте, є пружиною земного життя, і від того, наскільки ми її помічаємо, залежить наше щастя. Без контакту з природою людське життя стає абсурдним і важким. Навіть спогади про море чи гори, чи якусь стежку в лісі здатні викликати втіху. Ми не навчені носити прекрасні образи з собою, викликати їх, втратили здатність відчувати зв’язки між явищами і називаємо містикою рідкісні моменти пробудження. Тоді, коли можна щохвилі дивуватись красі світу, захоплюватися життям інших живих істот. Для цього не потрібно тренувань, медитацій та різних магічних трюків. Просто відкрити серце і полюбити те гарне, що є у цьому світі. Відчути, як стискається пружина життя взимку, коли земля засинає, відчути наближення дощу, який ось-ось принесе вітер зі сходу, як тисне крапля роси на листок… Ні, нам це не під силу… Наші почуття збуджують інші речі: політика, проблеми щоденного життя, інші люди. На зміну шляхетному пізнанню природи, як у Ґьоте, котрий намагався зблизити Схід і Захід, з’являється брутальне: не треба соромитись того, що природне. Насправді тварини живуть у злагоді з природою, а люди зробили її найбільшим ворогом, і коли намагаються слухатись «природних» інстинктів, йдуть усупереч тій же природі, зневажуючи простоту і чистоту взаємин між людьми. Гармонія Всесвіту полягає у мірі й врівноваженості, а основний закон — не зашкодь — стосується також і людських взаємин. У Всесвіті, як це й не прикро дізнатись, «вершині творіння», усі істоти рівні між собою. Ніщо не домінує, ніщо не залишається поза увагою, нічим не можна нехтувати. Зразком такого ставлення до