Читати книгу - "Захребетник"

— Тоді я!..

Джеймс урвав мову на півслові. Так збивають птаха на злеті. На парубоче чоло лягли зморшки, між бровами утворилися складки, неможливі ще кілька днів тому, але цілком природні тепер.

— А що я? — запитав він сам себе. — Заявлюся до Вучі та влаштую скандал? Без доказів? Без свідків? Бона реготатиме просто мені у вічі. Звернутися до Канцелярії Припинення? Зажадати від Азіз-бея арешту пані зі шпагою? У відповідь Буча скаже, що я втерся до неї в довіру, намагався обікрасти її кабінет, де зберігається таткова спадщина, — а потім підступно вбив відважного Фернана Бошені, котрий вирішив наздогнати мене. Абдулла свідчитиме на її користь.

— Статуетка?

— Заховають. Ви самі сказали, що чарівникові не до снаги відшукати ефектор генія. А собакам бронза нічим особливим не пахне.

— Обличчя?

— Їхні обличчя змінюються тільки для жертв. А не для мушерифів. Самі бачите, ми в безвиході. Що я можу? Анічогісінько.

Фортунат сумовито посміхнувся:

— Ви, друже мій, можете виїхати. Покинути Баданден і забути про все.

— Навіть цього я не можу, — тихо озвався Джеймс.

Він подумав і запитав:

— А ви? Ви на моєму місці виїхали б?

— Я навіть на своєму не їду, — мисливець на демонів замислено погладжував борідку, розділену посередині сивим пасмом. — Самі бачите, стирчу тут, розмовляю з вами й сушу голову…

Руда пані венаторова торкнула чоловіка за плече.

— Дай голові спокій, любий. Усе не так уже й безнадійно. Чоловіки схильні драматизувати будь-яку ситуацію. А в мене, здається, є ідея…

Вислухавши дружину, Фортунат сказав, що він категорично проти. Що це занадто ризиковано. Що це божевілля. Що він скоріше дасть себе каструвати овечими ножицями, ніж дозволить жінці йти на передову замість нього.

Але переконати Меліс було важко не тільки в питаннях виховання сина. «Зрештою, хто з нас відьма?!» — будь-яка суперечка оберталася на неминучу перемогу самі знаєте кого.

— Що ж до овечих ножиців, — заявила наостанок Меліс, — то я проти!

Сонце сіяло.

Море шуміла.

На бульварі Джудж-ан-Маджудж вирувало життя.

— Фісташки! Смажені фісташки!

— Шербет! Солодший за помсту ворогові! Корисніший від поради мудреця!

— Послухайте, роззявляки! Вирушайте з Кей-Кубадом Колишнім у хадж до визначних пам’яток! Меморіал «Сорока молодців»! Джинарій ар-Рашида! Народні танці гулів у долині ас-Саббах! Хто не бачив — марно топтав ряст!

— Халва-а-а!

— Ліф оздоблений золотими застібками, аграфами та гаптованими бордюрами…

— Пиявиці! Ставлю пиявиці!

— Чи Хун чистить карму! Розбещувачі, дітовбивці, кровопивці, блудники, чорні кобелі — всі сюди! Відмиваю до білого, рідна мати не впізнає! Чи Хун чистить карму!

— І ось його матуся, а язик у неї — жало скорпіона, а думки — слина іфрита, а тіло схоже на репнуту діжку, де лежала зіпсована капуста, — от вона й каже мені: «Донечко, коли я помру, бережи нашого Фердинандика!..»

— А ти?

— А що я? Збережу, кажу, помирайте хоч зараз…

— Халва-а-а-а-а!

— Прекрасний пане, у вас є при собі ніж?

Прекрасний пан, якого ласкаво торкнули за рукав, зупинився. Пані, котра потребувала ножа, дивилася на нього з безмежною довірою. В руках вона тримала одну свою сандалію, і ніжкою, з якої щойно зняла взуванку, — точніше, пальчиками босої ніжки, немов статуя марронської танцівниці! — спиралася на приступець водограю.

— Пробачте мою зухвалість, пані… Навіщо вам ніж?

— Дірочку проколоти…

Пані продемонструвала прекрасному добродієві ремінець сандалії. Та дірочка, — крізь яку раніше безперешкодно входив і виходив штирок застібки, розірвалася. Пані навіть показала, як саме штирок раз за разом входив і виходив у щойно розірвану дірочку; і посміхнулася із чарівно-розгубленою посмішкою.

Їй доконче треба було проколоти в ремінці нову дірочку.

Прекрасний пан вийняв із-за пояса стилет із руків’ям, оздобленим бурштином і сердоліками. Спритно крутонув його між пальцями — так, що зброя перетворилася на срібну голку, здатну зшити воєдино долоню пана та спекотне, п’янке повітря Бадандена.

Він не поспішав віддати стилет пані — пишній, але з талією, у тому чудесному віці, коли сонце хилиться до заходу й, позбавлене світанкових забобонів, поспішає приголубити запізнілих подорожніх, хоч би ким вони були.

— Дозвольте, я сам! Негоже тендітній пері робити чоловічу роботу!

— О, ви